Юрій Сорока - Хотин

— Усе в руках Божих! — твердо мовив гетьман і повернувся до виходу.

Там уже стояв посланець.

— Слухаю.

— Пан полковник просив передати на словах: «Орел дбає про своїх дітей».

— Добре. Можеш іти.

Усе. Сагайдачний відчув, як скажена напруга, що охоплювала, мов лещатами, його тіло, поволі почала відступати. На мить застугоніла в скронях кров, але все тихше і тихше чулись її удари. У вухах одразу зашуміло, і перед очима попливли нудотні зелені кола. Пульсуючий біль сколихнувся у пораненій руці, поступово наповнюючи всю свідомість. Сагайдачний зробив кілька непевних кроків, рвонув комір і важко впав на килими. Перед очима пропливли стіни шатра, похідні меблі і перелякані обличчя джур. Потім усе кудись зникло. Провалився і він сам у чорну дзвінку порожнечу.

Опустивши обважнілу голову, сидів Журко біля поламаної гармати. Важко сперся плечима на холодний чавун і мовчки дивився на втоптану тисячами ніг землю. Поволі хміль вийшов із нього і залишив у думках лише пекучий сором за вчорашні події. Лише одне питання вогненними літерами відбивалось у його свідомості: «Як таке могло трапитись?» Як могло статися, що його, мов злодія, почепили до гармати і поклали поряд добрячий оберемок замашних дубових київ?

І не побиття боявся Журко, навіть не смерті. Лише в очі товаришам зазирнути брав його страх. А що, як побачить там зневагу? Ніколи не ховався за чужими спинами, сміливо зустрічав і кулі, і ятагани. Першим здирався на мури під вогняним дощем і кам'яним градом. А в шинку? Коли пекли в кишені золоті, чи не перший сипав ними жидові в пику? Кого зустрічав, усіх пригощав. Бувало три дні по Січі музик водив, а за ними гарбу з бочкою горілки! Добрим тоді для них був Семен Журко! А тепер прикували ось… Розумів, що все по правді, за звичаєм, та хіба од того легше? Не втримався, хильнув оковитої в поході, навіщо? Ой, горе, горе козакові! Буйна голівонька до біди доведе, а ще й під хмелем…

— Що зажурився? — відірвав від думок веселий голос.

Журко підняв голову і зустрівся поглядом із Самійлом Коржиком. У руках той тримав окраєць хліба й казанок із саламахою. З-за спини у нього виглядали Товкач і Маківка.

— Вам що? — Журко відвернув погляд.

— На ось, їж.

— Не хочу.

– Їж, кажу, скурвий сину, бо киями так нагодуємо, що очі стулиш! — Коржик вхопив з оберемка замашного кия, не менше сажня у довжину. За ним, нічого не кажучи, побрали киї Товкач і Маківка.

Журко мовчки похитав головою.

— Ну, дивися. Саламату і хліб тут ось залишу, біля гармати. А ти вибачай, відходимо тебе, як звичай вимагає. Нема чого в поході пити і без причини руки розпускати.

Журко встав на ноги.

— Бийте. Спини туркам не показував і ви не побачите.

За мить три киї загуділи, засвистіли, розсікаючи повітря. На Журка посипалися важкі удари, глухо віддаючись від грудей, спини, плечей і голови. Били немилосердно. Киї приставали з ляском, розриваючи сукно жупана і зчісуючи шкіру. На голові й обличчі Журка зачервоніла кров.

Нарешті Коржик кинув кий і витер спітніле чоло.

— Досить! Не тримай на нас зла — що заробив, те й маєш.

Усі троє повернулись і пішли геть. Журко сплюнув кров із розсіченої губи і важко сів на землю. Він не намагався витерти кров, як щойно не намагався затулитися від київ. Зітхнувши, підтяг до себе казанок і почав їсти холодну саламату. Біль у тілі, що його залишили киї, відволікав від важких думок, тож Журко бездумно дивився перед собою і жував, навалившись спиною на гармату і розігнувши в колінах ноги. Через годину підійшов Келеп. Без слів він витягнув грубого кия і зиркнув на Журка. Той звівся на ноги. Замахнувшись, Келеп щосили вдарив Журка поперек грудей. Страшна сила удару підняла козака в повітря і кинула на землю вже за гарматою. Келеп подивився на цурпалок, що залишився в його руках після удару, хмикнув і, кинувши цурпалок на землю, попрямував до кабиць. Після цього Журко не вставав десь із чверть години.

Бажаючі покарати винного підходили цілий день. Дехто лише хитав головою і відходив, дехто бив лише для виду, але були й такі, що намагалися влучити у найвразливіші місця понівеченого Журкового тіла. Журко так само зводився перед кожним на ноги, дивився на нього налитими кров'ю очима й не намагався прикритись. Обличчя його вже було скрізь укрите синцями й засохлою кров'ю, а жупан перетворився на лахміття. Іноді козаки приносили йому воду чи їжу, але на цьому й закінчувалось їхнє милосердя. Важкі киї все сипалися на Журка, а він мовчав. Лише важко дихав і спльовував кров.