Юрій Сорока - Хотин

Нарешті ввечері знову підійшов Келеп. Мовчки відпихнув якогось козака, що вкотре замахнувся на Журка києм. Охнувши, той полетів шкереберть. Келеп подивився на скаліченого запорожця і сумно похитав головою.

— Дісталося тобі, Семене! Добре малахаїв набравсь.

Журко похитувався, наче п'яний. З грудей йому виривався важкий свист.

— Ну от що… — Келеп підвищив голос, — досить козака марудити. Давайте, товариство, збирайтесь-но сюди. І курінного покличте…

Коли підійшов Микита Непийпиво, Келеп звернувся до нього:

— От що, батьку, треба відпускати Журка, побратима мого. Досить йому. За свою провину перед товариством він заплатив. А на горло карати нема за що. Знаю-бо його, як тебе, і голову за нього покладу.

Микита оглянув Журка і теж похитав головою.

— Ну, що скажеш, Семене? — запитав.

— Горілка. Вона, клятуща! Простіть, браття, за те, що звичай порушив. А як нема на те вашої волі, не поминайте лихом і свічку поставте, — хрипким голосом вимовив Журко, який усе ще хитався, немов п'яний.

— Треба простити! — подивився Микита на козаків. — Що думаєте, товариство?

Кілька хвилин панувала важка мовчанка. Потім залунали вигуки:

— Пустити!

— Досить з нього!

— Тепер сам подумає і десятому закаже!

— Журко — добрий козак! Досить з нього!

— Що ж, товариство не проти… Ну, то кидайте шапки і будемо пускати козака, — підбив підсумки Микита.

Угору злетіли, як одна, п'ять сотень козацьких шапок. Той самий мовчазний коваль збив з почорнілих від крові рук Журка кайдани. В цю мить сили нарешті зрадили козака. Похитнувшись, він почав падати вперед, поки не наштовхнувся на могутнє плече Келепа. Той, стурбовано позираючи на побратима, підхопив його й поволік до кабиці.

— Ну, все, все, Семене. Зараз тебе обмию, перев'яжу. Ще й хильнути дам! Так, так, харцизи ж, певно, всі печінки повідтовкли, то воно треба… Ех, що ж ти, біда… Як то воно… Ну, та годі, все владнається…

Чухаючи потилиці, козаки дивилися на могутню постать Келепа, що, мов дитину, пригорнув до себе Журка, і не впізнавали його. Хіба це той Келеп, що розкидав у бою ворогів, ламав кулаком дубові дошки і гнув підкови? Він раптом постав зовсім іншим. Відкрилась у душі суворого воїна чарівна скринька доброти. Переяславський курінь притих. Усі з повагою проводжали очима дві дивні постаті. А ті йшли повільно, невиразні у вечірніх сутінках.

Ще два дні сперечалися польські посли з турками з приводу одного лише козацького питання, поки не добилися свого. Собеський стояв на своєму твердо і на всі вимоги відповідав одним і тим самим: гонор лицаря не дозволяє порушити клятву, дану козакам ще покійним Ходкевичем.

— Ще за небіжчика нашого литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича обіцяно їм було під честю і сумлєнієм, що їх не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим більше не укладемо. І звідси гетьман Сагайдачний зі старшинами і полковниками найважнішими були на таємних радах, тому й тепер у їхньому колі я маю здати докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів. Як вияв моєї прихильності все це я кажу перед славними лицарями Війська Запорізького Тарасом Ганжою, генеральним осавулом, і Іваном Зискарем, полковником.

Нарешті турки піддалися. Хитрий Есаад й одразу не сподівався на видачу козацької старшини, але стояв на своєму якомога довше, маючи на меті своїми поступками у цьому питанні вибороти ліпші умови в подальших. Усе ж Собеському довелося заприсягтись у тому, що козакам якнайсуворіше буде заборонено виходити в море і нападати на землі кримського хана. Намагалися посли також добитися дозволу самим укладати угоду з ханом, мотивуючи це тим, що у разі покарання козаків за напади на Крим повинні бути покарані й татари, які плюндрують Україну. Та на це великий візир відповів твердо:

— Хан є ніщо інше, як прах біля ніг сонця всесвіту, руки пророка, нашого могутнього падишаха. Тож він чинитиме так, як скаже падишах…

Перейшли до другого питання — харачу. Тут турки висунули вимогу, що, на їхній погляд, була повністю обґрунтованою. А саме — Ляхистан має сплачувати велику данину — харач, на підставі якоїсь давньої угоди. Ця угода вказувала на васальну залежність Польщі від Османської імперії. Обурені Собеський і Жоравинський рішуче відмовилися. Погодитися на це, розуміли вони, — значить власноручно підписати свою поразку у війні. Тут на допомогу прийшов господар Радул.

Відійшовши з Собеським у дальній куток, він гаряче зашепотів послові у саме вухо: