Юрій Сорока - Хотин

Нарешті підхопився й забігав по килимах. Час від часу заламував руки й охоплював ними величезну чалму. Потім підбіг до різьбленого столика, вхопив тремтячою рукою золотий кунган із шербетом. Наповнив келих і пожбурив кунган у куток. Підняв келих, але, помисливши, кинув його туди само. Знову забігав. Два чорних, як вугілля, араби, які виструнчились у повному озброєнні за троном, блискали білками очей, супроводжуючи його метушливу постать.

— О Аллах! — простогнав нарешті Осман. — Чому відвернувся ти від мене у скрутну годину?! Чому залишив мене в оточенні цих немічних, божевільних від старості верблюдів?! О великий пророче правовірних! Дай мені сили, бо не маю на кого сподіватися серед цієї череди баранів!

Він перевів очі зі стелі на підлеглих:

— Чого ви сюди прийшли?!! Ваше місце у ворожому таборі, серед аскерів! Де моя перемога?!

У відповідь — дзвінка тиша. Ніхто з пашів не наважувався підняти голови, небезпідставно вважаючи, що одразу втратить її.

— Мовчите?! — гаркнув Осман, але раптом щось надумав і сів на трон. Змінив інтонацію до улесливо-м'якої:

— Великий мій візире, славний Гусейн-пашо.

— Слухаю, о падишаху!

— Підніми голову! — знову гаркнув розлючений Осман, але за мить уже посміхався.

Гусейн рвучко звівся. На його блідому обличчі застиг вираз страху й покори.

— Скажи, візире, де мій улюблений Мустафа-паша, славний бейлербей!

— Він загинув у бою, повелителю… — глухо відповів Гусейн. Він уже зрозумів, про що йтиметься. Султан обрав винуватцем саме його.

— Всемогутній Аллах відбирає найліпших!

— О так, володарю!

— Мовчати! — Осман витримав паузу. — Скажи, любий візире, а де ж наш хоробрий Насаф-паша, муж великої міці та відваги?

— Аллах забрав і його. Куля поганого гяура поцілила у його ясне чоло. Він не страждав.

— Слава Всевишньому. Такі люди не повинні страждати.

— Падишах, як завжди, говорить мудро!

— За що тебе люблю, Гусейне, то це за улесливість. Це єдине, на що ти здатен.

— Дякую, наймудріший.

— Добре. Скажи… А тисяча яничарів, що сьогодні полягла у ровах, вони теж не страждали?

Гусейн-паша мовчав, розуміючи, що його відповідь нічого не змінить.

— Ти знову мовчиш?! — із гнівом заволав Осман.

Гусейн-паша, покірно схиливши голову, очікував, чим закінчиться ця показна екзекуція.

— Ти недостойний честі бути великим візиром, — Осман змінював настрій з гнівного на спокійно-насмішкуватий так швидко, що, здавалося, він робив це для сторонніх очей. — Я призначаю на цю високу посаду… Валі Діабере-Кіра, славного Ділавер-пашу.

Уже знайомий нам маленький турок із сивиною в бороді піднявся і, підповзши до ніг султана, почав цілувати його чарухи і дякувати за виявлену честь.

Осман недбало відсторонив його помахом руки і продовжив:

— Віднині Гусейн-паша призначається другим візиром. І вирушає на той бік Дністра здійснювати командування військами, які там будуть розташовані. Очі падишаха втомилися дивитися на тебе, Гусейне. Якщо не виявиш потрібного хисту і там, я накажу зітнути твою порожню голову. Геть звідси!

Зі смутком і якимось дивним розпачем у душі залишав Гусейн-паша ставку султана. Ні, його не дуже турбувало зниження у чині. Навіть те, що султан привселюдно принижував його й обзивав, як нікчемного раба, не дуже порушувало спокій візира. Якщо бути щирим, Гусейн-паша вже давно очікував чогось подібного або й гіршого. І до неприємних слів на свою адресу він уже звик. Воля падишаха божественна, отже, його устами мовить Усевишній (Гусейн-паша глузливо посміхнувся у бороду). Смуток наганяла думка про те, що він зробив помилку, навіть цілу низку помилок. І зараз Гусейн-паша на такому етапі, коли виправити щось стало неможливим…

Першою помилкою був конфлікт між начальником двірської сторожі Юсуф-пашею і гениш-ачерасом [50] Гениш-ачерас (тур.) — начальник яничарського корпусу. Мухамед-агою, який ріс на очах у Гусейна. Попервах він міг би залагодити його, адже міг, повинен був знати, до чого ця сварка призведе… І ось призвела — війна з Польщею. Війна була потрібна імперії, але її необхідно було більш ґрунтовно підготувати. Те, що діялося тепер, можна було назвати лише одним: яничарів прибрано далі від Константинополя, щоби не каламутили і без того каламутної води столичної політики. Юсуф-паша переміг.

Другою помилкою стало зближення молодого султана з Каракаш-пашою і кизляр-агаси [51] Кизляр-агаси (тур.) — дослівно — дівочий начальник, головний євнух султанського гарему, надзвичайно впливова особа в Османській імперії. . І якщо другий був до певного часу спільником, то перший — одвічним суперником, він із неприхованою заздрістю позирав на крісло великого візира. У корумпованій і підгниваючій ізсередини імперії гроші вирішували все, а Каракаш-паша їх мав удосталь, тож заміна ним Гусейна на високому посту ставала вже справою часу.