Юрій Сорока - Хотин

Микита з Андрієм вихопили шаблі.

— Е, ні, пане хорунжий. Так не буде! — виступив наперед Микита. — Перед тобою козак славного Війська Низового Запорізького. Він занесений у реєстр його королівської милості. Тож бийся або віддай шаблю.

— Шаблю?! — захарчав слиною Грабовський. — Гаразд, буде тобі шабля!

Він вихопив зброю вдруге і щосили вдарив коня острогами, аж з боків тому закапала кров.

— До бою!

Максим погнав назустріч, і за мить супротивники вже крутились один перед одним у смертельній каруселі шабельного бою. Криця щоразу знаходила крицю, висікаючи час від часу бризки іскор. Дзвін змішався з хрипом коней і короткими криками вершників.

Спливали хвилини. Обидва спітніли й пристали. Коні хропли несамовито, вкрившись клаптями жовтуватої піни. Шляхтич не піддавався, але й Максим не пропустив жодного удару. Він стримував усі випади і пробував нападати сам. І хоча Грабовський був завзятим рубакою, Микита з Андрієм почали помічати, що Максим грається з ворогом. Кілька разів він уже міг завдати вирішального удару, але чомусь не робив цього.

Укотре роз'їхалися, люто поїдаючи одне одного очима. Притримували розпалених боєм коней.

— Тяжко? — хрипко запитав Максим захеканого поляка. — Спробуй батогом, він легший.

Не кажучи ні слова, Грабовський знову кинувся на запорожця. Ще шаленіше застрибали леза шабель. Затанцювали гарячі коні. Поступово з обличчя Грабовського зійшов вираз люті, що перетворився на здивування і нарешті застиг маскою шаленого напруження. В очах з'явився страх, що його, втім, побачив лише Максим.

— А що таке? Пан ніби не має настрою? — насмішкувато промовив він.

Грабовський не відповідав. Він уже стишив натиск і лише крутився довкола Максима, очікуючи, поки нападе козак. З грудей виривалося тяжке дихання, очі заливав рясний піт.

Раптом він кинув коня вперед і по-зрадницьки рубонув під неозброєну руку козака. Ще мить — і перемога за ним. Але Максим видався прудкішим. Він похапцем перехилився через коня, перемістившись тому мало не під живіт, потім випрямився і плазом шаблі вперіщив шляхтича межи плечі. Грабовський аж засичав від болю. Злість, біль і сором заступили йому очі, і він остаточно втратив обережність. Налетів, як вихор, не думаючи про захист, і рубав, рубав… Доки гостре вищерблене лезо не торкнулося грудей і не перекреслило червоним пройнятий потом білий шовк. Спочатку й незчувся, але страшна сила впала на лезо шаблі, із дзвоном ламаючи її навпіл, а величезний козацький кулак зацідив у вухо. Земля перевернулась і вдарила у спину, перехопивши подих.

Бачив над собою лише бліде обличчя козака. В очах його не було ні радощів, ні насмішки. Дивився якось сумно.

— Так ось, Мареку. Що хотів, те й маєш. Таких індиків, як ти, я багатьох бачив. Багатьом віку вкоротив. А ти… Ти не гетьману дякуй, дякуй дружині своїй, пані Юстисі. Добре в неї серце, хоч і полька. Я залишу тобі життя.

З відчайдушним зусиллям Грабовський звівся на руках.

— Геть! — гаркнув до пахолка, який хотів допомогти панові. — Я впізнав тебе! Ти Максим, грубників синок. Той, що із запорожцями проїзними утік!.. Ти знаєш пані Юстисю? Відповідай, псячий вишкребку!

— Даремно лаєшся, пані тобі не зраджувала. Просто вона добра людина.

— Чорт! Хлопська кров до хлопської завжди тягнеться. Я знав… Але думав, що вона зможе стати…

— Що? — Максим повернувся до Грабовського. Але той уже знепритомнів і безсило впав на руки пахолків. Із розсічених грудей текли струмочки темної крові.

— Перев'яжіть його, а то стече кров'ю, — кинув він пахолкам і, не гаючись ні хвилини, погнав коня геть. За ним рушили Микита й Андрій.

У цей час шатро Османа II було переповнене пишно вбраними та до смерті переляканими людьми. Над трьома десятками постатей, що розтягнулися по підлозі, нависла гнітюча тиша. Здавалося, що вони попадали додолу, звалені важким сном. Ні шурхоту, ні руху. Долинали лише далекі крики команд та стукіт численних копит. Перед ними, потопаючи в шовках міндерів, на оздобленому золотом і слоновою кісткою троні сиділа сама смерть. Стара з косою мала вигляд вродливого смаглявого юнака. Палаючі очі позирали з виразом гніву, бліді пальці вчепились у поручні трону, зроблені у вигляді золотих тигрячих голів.

Осман II, що вже близько десяти хвилин не промовив жодного слова, люто позирав на похилені чалми, довгі сиві бороди, прикрашені золотим гаптуванням шати пашів. Після крику, що ним перелякав їх до смерті, оговтувався й сам. Душив у горлі непрошені сльози образи.