Юрій Сорока - Хотин

— Як се розуміти, лотре? — мовив нарешті.

— Прошу пана вибачити, у мене поранено коня, я повинен був йому допомогти.

— Але мені до одного місця хлопський кінь! Ти перепаскудив воду, що використовують для моєї кухні! — гусар починав закипати.

— Це не так. Я набрав у цеберце, з нього промивав рану. У діжці вода залишилася чистою, можеш пересвідчитися.

— Лайдак! Сто дзяблів тобі в печінку. Ти ще й нахабнієш. Що ж, я навчу тебе розмовляти з уродзоним шляхтичем.

Гусар вихопив із піхов шаблю. Не зволікаючи, те саме зробив Максим. Він пильно подивився на шляхтича і від подиву мало не скрикнув: перед ним був Марек Грабовський.

— Ну, це вже навіть смішно. Хлоп має гонор?

— Дістав шаблю — бий! — погрозливо мовив Максим. — Чи, може, злякався?

Горбоніс був одразу роздратований словами шляхтича, який на голому місці шукав привід для сварки. Але впізнавши свого колишнього пана, він просто оскаженів. Люто дивлячись на Грабовського, погравав шаблею, перекидав її з руки в руку.

— Пане хорунжий, що сталося? — почулося раптом за спиною в Максима. Він рвучко обернувся і побачив Ходкевича верхи на коні. Попереду гетьмана застигли два охоронці, що вже встигли дістати пістолі і навести їх на Горбоноса.

— Цей ґалаґан, ваша милість, мав нахабність мити свою шкапу у діжці, з якої мої хлопи готують їжу. — Грабовський вказав на Максима, після чого закинув шаблю в піхви. — Але, я гадаю, не варто об нього паскудити лицарську зброю. Це бидло достойне канчуків!

Ходкевич пильно подивився на козака, котрий теж прибрав зброю у піхви. Вираз обличчя у нього був такий, ніби він дивиться на павука. Потім перевів очі на Грабовського.

— Він нервовий, як і всі запорожці. Що ж, пане хорунжий, вибачте йому за ту послугу, яку козаки нам тільки що надали. Він заслужив прощення.

Ходкевич повернув коня й поїхав далі. За ним, презирливо позираючи на Максима, подались охоронці.

— Дякуй панові гетьману! — бундючно кинув Грабовський.

Максим поглянув уперед, поза Грабовського. Там, на обрії, за наметами і возами, чорнів ліс.

— Бачиш той ліс? — показав на нього Грабовському.

– І що з того?

— Чекатиму тебе там, на узліссі. Якщо гонор маєш, приїзди. Там і подивимося, кого гетьман врятував!

— О, то вже є цікавим! Ну ж зачекай! Коли тобі завгодно?

— За годину до заходу сонця.

— Дуже добре. Помолися, схизмате, добре помолися!

— Так і зроблю.

Микита взяв пораненого коня за повід і попрямував до козацького табору. Позаду нього знову почалася стрілянина. Турки, що декілька хвилин відпочивали за межами досяжності мушкетного вогню, знову кинулися на приступ. Чулася стрілянина і попереду. Гармати вже замовкли, щоб не попасти у своїх, і це свідчило, що турецькі аскери вже під самим окопом. В обозі горіла купа якогось мотлоху, що її, вочевидь, підпалили раніше, гранатою.

Весь день тривав запеклий бій. Максим разом із побратимами стримував натовп очманілих турків і майже забув про ранкову пригоду. Він стріляв, рубав шаблею, колов списом, знову стріляв. Кілька разів робили вилазки, перескакуючи через ворожі трупи, і відганяли турків далеко у поле. Трохи болів свіжий рубець на грудях, але це не заважало. Не відстаючи від інших, Горбоніс кидався у бій, і вороги падали один за одним. На його обличчі, як завжди, з'явився вираз глибокої задуми, повної байдужості до того, що відбувалося довкола.

Пополудні турки нарешті відступили, залишаючи на полі мертвих і поранених. На окопи прибіг Яцько. Приніс повну пазуху сухарів і чималий казанок із тетерею. Як завжди, присів коло Андрія, який, лаючись, обдивлявся свій жупан. Весь бік франтуватої одежини розпанахало гостре лезо.

— Чорти голомозі, як жупан попсували! Новий майже був. Микито, дивись! Що йому тепер зробиш?

— Та біс із ним. Знайшов за чим жаліти, — відповів Микита. — Добре, що тебе не шкрябнув.

— Тю! Таки шкрябнув, псявіра! — Андрій розшпилив порізаний жупан, під яким була заюшена кров'ю сорочка.

— Сильно? — стурбовано запитав старший Кульбаба.

— Ні, пусте… — відмахнувся Андрій. — Яцьку, що там приніс? Тетеря! Братчики, нумо до страви.

Усі, навіть Грицько Граб'янка і греки, підсунулися до казанка. Їли мовчки.

Раптом Максим щось пригадав і рвучко повернувся, дивлячись на сонце. Воно було ще досить високо.

— Що з тобою? — запитав Микита.

— Гадав, що зустріч проґавив.

— Диви на нього! Ти й тут панянку знайшов? — підморгнув Андрій.

— Ні, тепер пана… Микито, дай коня, мого поранили вранці.