Юрій Сорока - Хотин

Тепер він уже нічого не вирішував, тепер можна було лише зачекати… Сагайдачний довіряв Ходкевичу — давно його знав. Але чи повірять йому козаки? Ех, чорт! Принесло ж того Вевелі!

Депутати з послами говорили досить довго, минуло не менше двох годин, протягом яких усе військо стояло не розходячись. Запорожці свято оберігали свої звичаї і раз прийнявши рішення, згідно з традицією, дотримувалися його невідступно. Тож кожен чекав, про що домовляться депутати.

Нарешті у внутрішнє коло покликали осавулів і виклали своє рішення: воювати й надалі. Взамін за це поляки клялися на Святому Письмі й дали слово шляхтича, що про всі зносини з турками повідомлятимуть козаків, будуть лобіювати у Сеймі питання православ'я, як і обіцяли раніш, а також допоможуть із харчами, налагодивши спільне постачання обох таборів.

Осавули пішли в полки, запитуючи, що думає про це головний суддя — грізна козацька сірома.

Через кілька хвилин угору полетіли шапки: козаки вітали рішення. Сагайдачний перевів подих. Плечі йому опустилися, на обличчі виразніше проступили зморшки. За ці кілька годин він смертельно стомився і ніби ще більше постарів. Звелів подати коня і поїхав до свого намету. У руці знову посилився біль, у рані аж смикало.

Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного літа і невеликий перепочинок від надокучливих дощів і багнюки. Однак разом із цим стало зрозуміло, що війна продовжиться з новою силою. За два дні, які минули після приголомшливого нічного нападу козаків, турки оговтались і набралися сил.

Стомлені щоденними боями, пригнічені невдачами на полі бою і нарешті різаниною у таборі, що її вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого відпочинку. І ворог милостиво надав його, вирішуючи проблеми у власному стані. Такого подарунка вистачило цілком.

У променях сонця, що било їм у спину, турецькі полки й татарські орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо тріпотіли у струменях легкого вітерцю.

У Переяславському курені все йшло за вже звичним розпорядком: підйом, як тільки-но засіріє небо, молитва, сніданок, що тепер був дещо ліпшим, ніж до ночі дванадцятого вересня, а потім зайняття позицій на окопах. Шанці вже стали такими обжитими, що навіть мали ознаки деякого примітивного комфорту. Подекуди були підбиті деревом і застелені кожухами, під возами лежала солома, що трохи оберігала від вологості й багнюки.

Микита, Максим і Андрій, як завжди, лежали під шмигівницею, у двох сажнях від них у неглибокій ямі палили люльки Петро Кульбаба, Товкач, Півторакожуха і Сипаха. Ще далі — двоє греків і Грицько Граб'янка. Вони, хоч і були ще у турецькому одязі, поголили бороди і тримали у руках самопали. Всі вже знали, що греків звуть Александрос та Никодим і вони рідні брати. Козаки весело розмовляли з ними, хоча нічого не розуміли з дивної чужої мови. До Граб'янки ставилися сухо, але він і сам не прагнув спілкування — сидів весь час мовчки, напружено про щось думаючи.

Кульбаба, Непийпиво і Горбоніс дещо отямилися після короткочасного полону і лише у згадках поверталися до того лихого часу. Того ранку козаки Білобородька відвели їх до полковника, а той, пославши за кошовим, передав їх Семенові Шилу. Побачивши Микиту, Шило на радощах ухопив побратима в обійми. Але відразу побачив подив Білобородька та його старшини. Опанував себе: булава кошового отамана теж потребувала вести себе в жорстких рамках. Потиснув руки Андрієві і Максиму. Запитав про дивних супутників. По дорозі до коша Микита переповів їхню дивну пригоду.

Побачивши сина, старший Кульбаба просльозився. Весь минулий день він просидів з почорнілим обличчям, не поворухнувшись, нічого не ївши і не пивши. По табору повзли чутки, що більше сотні загинуло. Він добре розумів, що надії побачити сина майже немає, і розпач рвав груди. Та раптом усе перемінилося. На радощах закидав ошелешеного Андрія запитаннями і не відходив від нього ні на мить.

Від товаришів козаки дізналися, що нічний напад був більш ніж удалим. Лише їхній курінь став багатшим на триста голів овець, двадцятеро коней і одну гармату. А що вже до лантухів з ячменем і просом, фур із сіном, то їх вистачить не менш ніж на тиждень. Ділили на загальній Раді й іншу здобич: посуд, шатра, багатий одяг і гроші, але змучені голодом козаки зараз про це навіть не згадували. Втрати Переяславського куреня були незначними: лише шістьох поранено та двох убито. Вбитими були Ковтун та старий Бульбанюк. Суворі козацькі душі знайшли нарешті спокій на полі бою. Обидва були справжніми січовиками без роду і племені, за якими якщо хто і заплаче, то це кобза… Найбільших втрат зазнав загін із полку Сагайдачного, що стримував розлючених турків і дав можливість відійти основним силам…