Юрій Сорока - Хотин

Поляки вже не один раз висловлювали думку про знищення козацтва, про жорсткі рамки, що в них хотіли поставити козаків. Найбільше це виявилося 1618 року, коли Сейм встановив кількість реєстру у три тисячі чоловік. Смішна цифра. Хтозна, якби Владислав тоді не потрапив у скрутне становище у Московії, може, Україна вже палала б у полум'ї громадянської війни… Але потрапив, і про козаків згадали. Тепер ось знову. Такі люди, як Ходкевич, Собеський та й сам королевич Владислав добре розуміють, кому завдячують за саме такий перебіг війни. Але чи знають це у Сеймі, чи розуміє Сиґізмунд?

Усе ж це було єдиним виходом для козацтва — подати руку допомоги Речі Посполитій, і Сагайдачний свідомо вдався до таких заходів. Тепер ще раз і ще думав: чи правильно вчинив? Бородавка, наприклад, був проти, а якщо покласти руку на серце, Сагайдачний знав: без його, Сагайдачного, підтримки опозиція Бородавку не скине.

Особливо тривожним дзвоником пролунало повідомлення своїх людей у польському командуванні: Ходкевич робив спроби знестись із турками за його спиною. Що це? Зрада? Ні, це не може бути правдою. Але все ж вирішив написати листа ще й Ходкевичу: що робив у нього Костянтин Вевелі? Доповідали, що він прибув до поляків із ворожого табору за дорученням волоського воєводи Радула. Ні, лист не вирішить справи. Сагайдачний широко розписався на листі, адресованому митрополитові, і писар пішов. Викликав джуру. Стрункий козак витягнувся, очікуючи наказів.

— Давайте коня. І приберіть тут, дивитися не можу… К бісу ці мазі! — рукавом скинув із різьбленого столика міхурці з ліками.

Вийшовши, виліз на коня. Краєм ока побачив, що до нього наближається кілька полковників. Серед них був і Семен Шило. Зачекав, поки підійдуть.

— Що у вас, пани полковники?

Усі похмуро мовчали. Гетьман звів брови.

— Ну?

Від Сагайдачного не сховалося те, що полковники були не на жарт стривожені. Що це? Невже голодний бунт?

— Кажіть, про що йдеться! — повторив він.

— Козаки неспокійні, ясновельможний пане, — озвався першим Зискар. — Кажуть, ляхи зраду замислили.

— Полки, як вулики, ваша ясновельможність, — додав Цецюра Севрюк. — Гудять, гомонять. Мовляв, якийсь Вевелі, посол поганський, у Ходкевича в замку. Таємно його приймають.

Сагайдачний приховав здивування. Похмуро схилив голову:

— Знаю, можете заспокоїти козаків, я саме їду за поясненнями. Скоро всі про все знатимуть. Щось іще?

Старшини мовчали. Сагайдачний повернув коня, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Його здивувала обізнаність сіроми значно більше, ніж він виказав перед старшиною. Однак це вже нічого не змінювало. Полковники ще деякий час мовчки дивились услід гетьману, потім роз'їхалися. Табір готувався до чергової атаки.

У замку нічого не змінилося від часу, коли Сагайдачний був тут востаннє. Та сама варта з надвірної шляхти, ті самі пишні килими, дорогоцінна зброя та мисливські трофеї на стінах. Хіба ще більше срібних канделябрів під стелею. У деяких, навіть незважаючи на денний час, горіли свічки. В'юнкий рудоволосий лакей, у сюртуку й білих штанцях, запросив Сагайдачного зачекати біля столика з вишуканими стравами й напоями, а сам зник за дубовими дверима гетьманських покоїв. Відкинувши правила гарного тону, Сагайдачний набулькав собі чималенький кухоль вина й перехилив одним духом. Подивився на рожеві кружальця м'яса, але їсти не став. Поклав здорову руку на руків'я шаблі й нервово заходив по кімнаті. Ходкевич не примусив себе довго чекати. Вийшов назустріч у домашньому шовковому халаті. Побачивши Сагайдачного, широко розвів руки:

— Вітаю вашу милість у моєму скромному похідному домі. Радий знову бачити славного козацького гетьмана.

Сагайдачний, не відповідаючи на посмішку, потиснув простягнуту руку.

— Мої взаємні вітання пану воєводі Віденському і гетьману Великого князівства Литовського. Як ся маєте, як здоров'я?

— Здоров'я не тішить, — із сумом відповів Ходкевич, — а як ваша рука?

— Пухне. Пальців майже не чую, і болить ще більше. Напевне, на цей раз добре зачепили.

— То є кепсько! Я накажу своїм найліпшим лікарям надати вашмості всю можливу допомогу.

— Дякую ласкаво, але я не з тим.

— Ну, то може по келиху фалернського? То був улюблений напій Понтія Пилата! — запитально подивився на Сагайдачного Ходкевич.

Сагайдачний хитнув головою на знак згоди. Ходкевич ляснув у долоні, і слуга, що миттєво з'явився (це був той самий рудий шляхтич), по вінця наповнив яскраво-червоним вином кришталеві келихи.