Юрій Сорока - Хотин

Якийсь час турок походжав перед бранцями, зазираючи їм в очі повним зневаги поглядом. Потім про щось запитав потурнака, що, мов тінь, стояв за його спиною. Той відповів турецькою. Турок знову пройшовся перед козаками. Зупинився. Нарешті звернувся до них.

— Ви, гяури, заслуговуєте найлютійшої смерті! — переклав потурнак. — Вам знімуть шкіру, а потім посипатимуть сіллю, доки ви не сконаєте. І навіть це не було б достойною карою за ваші злочини, о нечестивці!

Турок продовжував щось говорити, а його слуга поспіхом перекладав:

— Ви мерзенні бранці його величності падишаха і слуги його Ділавер-паші. Як насмілилися ви, порушуючи всі правила ведення чесної війни, напасти вночі на сплячий табір? Так не воюють чоловіки, так воюють смердючі шакали!

— Передай паші, — озвався Микита, — що ми воюємо так, як вважаємо за потрібне. А вас, бусурманів, на свою землю не кликали.

Потурнак переклав. Ділавер-паша хмикнув.

— Якщо бути чесним, я хотів би, щоб усі мої аскери мали таку вдачу, як ви, кафери, — сказав він через перекладача. — І вас не турбує майбутнє? Мені це цікаво. Адже та страта, що її наготували вам, не має рівних у своєму роді. Я навіть думаю, що це вершина майстерності ката — залишати живим того, кого він катує, ще деякий час. Тіло без шкіри і сіль — це занадто для людини.

— Чув я від старших, що воно, мов комашня, кусає, коли шкіру здирають. Самому цікаво, чи правда, чи ні, — з посмішкою відповів Андрій.

Ділавер-паша теж посміхнувся, коли почув переклад, і підійшов до Кульбаби впритул.

— Коли шкіру будуть здирати з тебе, гяуре, я попрошу ката, щоби робив свою роботу особливо майстерно. Тобі сподобається.

— А я що, гірший за нього? — подав голос Максим. — Прошу ласкаво і мене своєю милістю не обійти.

Ділавер-паша зареготав уже на повний голос.

— Аякже. Я навіть скажу більше. Ваше бажання для мене — закон, з вас будуть різати ремені кілька днів.

— От добре, — докинув Микита, — ще побачимо, як із вас, псів, наші хлопці всі тельбухи повитрясають.

Ділавер-паша зблід. Посмішка з його обличчя одразу зникла, і він, тамуючи злість, кинув крізь зуби:

— Збийте з них пиху і киньте у яму. Завтра на світанку почнемо. Адже очікування смерті гірше від самої смерті, діаманти моєї душі? — він уже вгамував злість і з посмішкою дивився на козаків. — Ну, у вашому випадку це прислів'я втратить сенс, це я вам обіцяю.

Ділавер-паша круто повернувся і рушив до шатра. Запорожців руків'ями шабель погнали назад до ями.

Біля ями трьох збили з ніг і почали лупцювати, намагаючись влучити гостроносими чарухами у найболючіші місця. Відходивши їх до втрати свідомості, вкинули до ями.

Очуняли вже, коли у ямі було майже темно. Говорили мало, у кожного в голові гуло, як у порожньому казані. Спрага вже мучила пекельним вогнем. Андрій розрізав пута за допомогою кам'яного молотка і допоміг звільнити руки друзям. Удвох із Микитою перев'язали, розірвавши сорочки, Максима, у якого на грудях відкрилася стара рана.

У знемозі відкинувшись на стіни, мовчки сиділи. Боролися з болем і спрагою. Нікому не хотілося навіть поворухнутися. Година минала за годиною. Невидиме з ями сонце повільно схилилося на захід, і поступово у в'язниці почало темніти. Зникли спочатку обличчя, потім постаті, залишилися лише темні плями, що час від часу хрипко зітхали. Кожен розмірковував про власне, не тривожачи розмовами інших. Микита полинув думками у Переяслав, до грудастої Пріськи, яка не згубила жіночої привабливості, хоч і тягнула чималеньке господарство, що залишив по смерті чоловік, і трьох синів на ноги поставила. Старшого пообіцяв їй на другий рік у Січ забрати, до військової науки… Хай вибачає тепер.

Андрій прокручував у пам'яті події останніх тижнів. Печеру, потім щасливий порятунок. Чомусь тільки йому пощастило минути ятагани. Та ще Яцькові. Бідний Яцько… Добряче прикипів до нього. Усе бігав, благав навчити фехтувати… Що ж, тепер друзі навчать. Хоча не так, як він. Його ж бо сам Микита вчив! А Микита теж тут. Ще батько, як він там? Думає, що вже й живого немає.. Батьку, батьку! Познущалося життя над козаком. Дружину мав, дітей шестеро мав, хутір мав… Нічого не залишилося. Ще й доля подарувала смерті останнього сина свідком бути. Така вона, доля…

І лише Максим посміхався у темряву, пригадуючи найщасливіші у своєму житті дні, що минули у Кам'янці. Зовсім поряд… Так би й полинув бистрим соколом. Упав би каменем та й притиснув до серця. Ні, він її не залишить Грабовському. Не його вона, по очах бачив, що не його. Та яма глибока… Лише думки, лише вони не мають перешкод. Летіть, думи, до неї, скажіть, що пам'ятає чорнобривий. Спить і бачить, смерті не боїться, бо має спогади і щасливий у надії зустрітися в ліпшому світі…