Юрій Сорока - Хотин

— Не скажи, Максиме. Там таке робилося, що хто завгодно попав би. Та що я… Хіба ми перші? — постукав Микита Горбоноса по плечу. — Чи хіба жалкуєш за чим?

— Та не знаю, — відмахнувся Максим. Хвилину повагався і продовжив: — Багато за чим жалкую. Панові своєму борг не сплатив, а він тут, поруч. Дивний збіг… Грабовський, пам'ятаєте?

— Який?

— Ну той, з Кам'янця…

Андрій закліпав запухлими очима.

— Тю! Це не той Грабовський….

— Той самий, Андрію. Я в нього кріпаком був у Пилявцях. Сиротою ріс. У пана хорти добрі були, вчені… Пан полювання любив дуже. І синка свого привчав. А той хоч і малий, та дарма, любив гарно жартувати. Марек Грабовський його звали. То він, цей самий Марек, мене, як однолітка, та й не лише мене, частенько собаками цькував. А одного разу мало до смерті не зацькував: дивився я на нього погано. Того і втік я на Січ, дякувати Богові й добрим людям, виходили. А тепер зустрів… Ти скажи: як воно в житті переплетено! Правду скажу перед лицем смерті: покохав я пані Юстисю, а вона, виходить, йому дружина. Якщо зараз виживу, не розминемося ми з паном хорунжим.

— Ти знав, що то той Грабовський, відколи я тобі сказав? — запитав Кульбаба.

— Так.

— А чого ж мовчав?

— То моє. Навіщо воно вам? Та й поранили мене потім. Не встиг обмізкувати, що з ним діяти.

— Не кажи так, — мовив Микита. — Ми друзі й допоможемо, коли що… А за бабу нема чого червоніти, не всім на Січі бражниками та гультіпаками бути. Он Андріїв батько трьох на Січ привів — як дуби! Сподобалася баба — бери. На то і паланки. Там теж козаки жиють. Тільки от віри вона собачої… Ну, та це вже сам голову маєш.

Нагорі рипнуло, і на голови козакам полетіли грудки землі. Ґрати відсунулися набік, і на тлі неба вималювалася голова в білому тюрбані.

— Вилазьте, свині, вас хоче бачити сам падишах! — прокаркала голова чистою українською мовою. У яму опустилася довга драбина.

Запорожці неквапно піднялися нагору, мружачись і розглядаючи все навкруги.

Довкола ями стояли десятеро яничарів із шаблями наголо. Бородаті обличчя виражали зневагу й лють. У таборі майже не було видно слідів нічного погрому: турки прибрали тіла вбитих і спалені шатра. Тільки подекуди лежали обгорілі лави, столики, битий посуд і порубані скрині. Над головою, крізь завісу високих хмар, просвічував диск сонця. Судячи з його розташування, уже було за південь.

Яничарський онбаша подивився на в'язнів і щось запитав у потурнака, який заглядав до ями.

— Ага питає, чому ви, брудні тварюки, розв'язані? — переклав потурнак.

— Переклади своєму азі, що ми не коні і путати нас не треба, не втечемо, — похмуро відповів Микита.

Онбаша щось наказав двом яничарам. Ті поховали шаблі у піхви і заходилися в'язати козаків мотузками з кінського волосу. Довелося скоритися. Пересвідчившись, що всі троє зв'язані, онбаша скомандував рухатися вперед. Узяті в кільце озброєними яничарами запорожці попрямували до похідного конаку, що виблискував у сонячних променях різнобарвними шовками дорогих наметів. Розташований на високому пагорбі конак було видно з будь-якої частини турецького табору. Коли проходили крізь ліс наметів, козаки раптом зупинились і здивовано розкрили роти: перед ними стояв небачений, велетенських розмірів звір. Помахуючи великими, з рядно, вухами, він сумно дивився навкруги. Ноги, що ними впирався в землю, виглядали, як стовпи, а довгий ніс дотягував аж до землі.

— Що то воно, братики? — запитав Андрій.

— Сльоня, — коротко відповів Микита.

— Тю! Такого чорта здалеку настрашишся!

Яничари заґелґотали і почали бити козаків руків'ями шабель поміж плечі. Рушили далі.

– І чого його боятись. Як кінь, тільки більший, — байдуже сказав Максим. — Нас от до справжнього чорта ведуть.

Пройшли з півмилі. Пагорб з яскравими шатрами залишився праворуч. Їх вели все далі й далі, а повертати до конаку ніхто не збирався. Очевидно, турки не мали на меті вести бранців до султана. Куди ж тоді?

Усе стало зрозумілим через чверть години. Козаків підвели до великого білого шатра, яке дещо вирізнялося від інших розміром і двома халавузами на варті. Їх поставили у рядок і завмерли, когось очікуючи. Шаблі яничари все ще тримали напоготові, незважаючи на те, що запорожці були зв'язані.

Незабаром із намету вийшов маленький худий турок зі злим поглядом оченят і довгою, із сивиною, бородою. Судячи з одягу, перед полоненими стояв не простий аскер. Потурнак, що весь час плівся позаду, запопадливо вибіг наперед і став біля маленького турка, зберігаючи на обличчі улесливий вираз. Здавалося, що він лише дивом втримується, щоби не впасти долілиць перед своїм паном.