Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

— Хочете сказати, що, хоч там як, Богові на це начхати?

— Я хочу сказати, що, хоч там як, Бог виконав своє завдання. Тепер — наша черга. Ми самі відповідаємо за себе.

Почався другий навчальний рік.

Ми з Руді ставали дедалі ріднішими. Оскільки ми різнилися в усьому, кожна з наших відмінностей — вік, зріст, клопоти, поведінка — замість того, щоб розділяти, спонукала нас відчувати, наскільки ми один одного любимо. Я допомагав йому прояснювати його плутані думки, тоді як він захищав мене від бійок однією своєю статурою, а надто — репутацією поганого учня. «Від нього нічого не доб’єшся, — казали викладачі, — ніколи не зустрічали тупішої голови». Суцільна непроникність Руді для знань викликала наше захоплення. Від нас викладачам вдавалося чогось та «добитися», що виявляло нашу ницу зіпсовану натуру, підозріло відкриту для компромісів. Від Руді вони нічого не могли домогтися. Досконалий, непіддатний змінам, непідкупний, повний йолоп, він їм опирався абсолютно в усьому. Руді став героєм іншої війни — війни учнів з учителями. І дисциплінарні покарання сипалися на нього так часто, що його розгублена нечесана голова набула ореола додаткової заслуги — вінця мученика.

Якось пополудні, коли він сидів покараний, я, передаючи йому через вікно украдений шматок хліба, запитав, чому він, навіть отримуючи покарання, залишається таким же лагідним, непохитним і відмовляється вчитися. Отоді він розкрився:

— Нас у сім’ї семеро: батьки і п’ятеро дітей. Усі інтелектуали, окрім мене. Мій тато — адвокат, мама — відома концертна піаністка, яка грала з кращими оркестрами, брати й сестри отримали дипломи вже у двадцять років. Самі розумники… Їх усіх заарештували! Вивезли у вантажівці! Вони не вірили, що з ними таке може трапитися, тому й не ховалися. Такі мудрі, такі шановані люди. Я врятувався тільки тому, що мене не було ні в школі, ні вдома! Я вештався вулицями. І уникнув загибелі завдяки тому, що прогулював… Тож заняття…

— Гадаєш, я чиню неправильно, виконуючи завдання?

— Ні, зовсім ні, Жозефе. У тебе для цього є можливості, до того ж, перед тобою все життя…

— Руді, тобі немає ще й шістнадцяти…

— Авжеж, тож надто пізно…

Він міг не продовжувати, я розумів, що він злиться на своїх. Навіть зникнувши, навіть не відгукуючись, наші батьки постійно відігравали певну роль у нашому існуванні на Жовтій віллі. Я так на них злився через це! Злився, що вони євреї, що й мене зробили євреєм, що піддали нас небезпеці. Двоє несвідомих! Мій батько? Нездара. Моя мама? Жертва. Жертва через те, що вийшла заміж за мого батька, жертва через те, що не збагнула глибини своєї слабкості, жертва через те, що була лише ніжною і відданою дружиною. Зневажаючи матір, я, однак, вибачав їй усе, бо не міг її не любити. Натомість мене не покидала стійка ненависть до батька. Він змусив мене стати його сином, але виявився нездатним забезпечити мені належну долю. Чому я не син отця Понса?

Листопадового полудня 1943-го року ми з Руді залізли на гілляку старезного дуба, що височів над полями, які простягалися в далечінь, у пошуках дупла, де жили білки. Наші ноги торкалися верху стіни, що оточувала парк; ми, якби захотіли, могли опинитися назовні, стрибнувши просто на доріжку, що вилася попід муром, і втекти. Але куди? Ніщо не могло зрівнятися з безпекою, яку ми мали на Жовтій віллі. Наші пригоди обмежувалися загорожею довкола її території. Тоді як Руді видряпувався вище, я вмостився на першій розвилці стовбура; звідти, як мені здалося, я й помітив свого батька.

Вниз по дорозі їхав трактор. Він мав проїхати повз нас. Його вів якийсь чоловік. Хоча він був поголений і вдягнений, як селянин, він достатньо скидався на мого батька, аби я міг його впізнати. І я його таки впізнав.

Мене наче паралізувало. Я не прагнув цієї зустрічі. «Тільки б він мене не помітив!» Я перестав дихати. Трактор чмихнув під нашим деревом і покотився далі в долину. «Ху, не помітив!» Утім, він від’їхав на якихось десять метрів, я ще міг його покликати, наздогнати.

З пересохлим ротом, затамувавши подих, я дочекався, доки трактор став зовсім маленьким, а його торохтіння затихло вдалині. Упевнившись, що він зник, я повернувся до життя: перевів подих, заморгав, обтрусився. Руді відчув мою розгубленість.

— Що з тобою?

— Мені здалося, що на тракторі проїхав хтось, кого я знаю.

— І хто ж?

— Мій батько.

— Бідолашний Жозефе, це неможливо!

Я труснув головою, щоб вивітрити зі свого черепка такі ідіотські думки.