Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

Проте отець Понс непокоївся.

— Наразі це лише бельгійська поліція. Я цих хлопців знаю, принаймні їхніх батьків; коли вони мене бачать, то не зважуються надто наполягати. Проте мені казали, що гестапо влаштовує несподівані наїзди…

Утім, після чергової тривоги життя поверталось у звичне русло. Ми їли мало й погано — страви з каштанів, картоплі, супчики, де шматочки ріпи доганяли один одного, на десерт — паруюче молоко. Ми, пансіонери, призвичаїлися зламувати шафку того, кому листоноша приносив посилку; тож інколи нам перепадала коробка печива, баночка варення чи меду, все це треба було з’їсти якнайшвидше, щоб не поцупив хтось інший.

Якось навесні на занятті з івриту, що його отець Понс пояснював мені у своєму кабінеті, замкненому на два оберти ключа, він ніяк не міг зосередитися. Наморщивши лоба, він навіть не чув моїх запитань.

— Що з вами, отче?

— Наближається період першого причастя, Жозефе. Мене це тривожить. Неприпустимо, аби пансіонери-євреї, які підросли до причастя, приймали його разом із християнами. Я не маю на це права. Ні стосовно їх, ні стосовно своєї релігії. Це блюзнірство. Не знаю, як тут краще вчинити.

Я ні миті не вагався.

— Запитайте в Мадемуазель Марсель.

— Чого раптом?

— Якщо хтось і присвятить себе тому, аби перешкодити причастю, то тільки Чортзабирай, хіба ні?

Він усміхнувся на мою пропозицію.

Наступного дня мені було дозволено супроводжувати його в аптеку Шемле.

— Яке гарне хлоп’я, — пробурчала Мадемуазель Марсель, побачивши мене. — Ну, ж бо, лови!

І кинула мені медову пастилку.

Доки мої зуби боролися з цими солодощами, отець Понс змалював їй ситуацію.

— Чорт забирай, жодних проблем, месьє Понс, — я вам допоможу. — Скільки їх у вас?

— Дванадцятеро.

— Вам треба сказати, що вони захворіли! Гоп! Дванадцять хлопчаків під домашнім арештом у медичному пункті!

Отець поміркував.

— Усі помітять, що вони відсутні. Це їх викаже.

— Ні, якщо йтиметься про епідемію.

— Навіть тоді можуть виникнути запитання.

— Тоді слід долучити одного-двох хлопців, що стоять вище будь-яких підозр. От, скажімо, син бургомістра. Ще ліпше: син Броньярів, отих кретинів, що виставили портрет Гітлера у вітрині свого магазину сирів.

— Звичайно! От тільки не можна ж чотирнадцять хлопців зробити хворими просто так…

— Тара-та-та, це вже мій клопіт.

Що ж зробила Чортзабирай? Пославшись на медичний огляд, вона прийшла до медичного пункту, де оглянула групу дітей, які мали прийняти причастя. За два дні через страшну діарею, що розривала їм животи, син бургомістра і син Броньярів залишилися вдома і не змогли прийти на заняття. Чортзабирай прийшла й описала ці симптоми отцеві, а він, своєю чергою, попросив дванадцятьох євреїв, які мали йти до причастя, їх симулювати.

Причастя мало бути за день, тож дванадцятьох удаваних хворих три дні протримали в медичному пункті.

Церемонія відбувалася в церкві Шемле — це була урочиста служба, в перебігу якої орган гудів гучніше, ніж завжди. Я дуже заздрив своїм убраним у біле товаришам, що вони беруть участь у такому дійстві. У глибині душі я пообіцяв собі, що колись буду на їхньому місці. Отець Понс марно пояснював мені Тору, ніщо мене не хвилювало так, як католицький обряд із його позолотою, пишнотою, музикою і цим неосяжним, ефірним Богом, який доброзичливо дивився зі стелі.

Після повернення на Жовту віллу, де нас чекав скромний бенкет, який, одначе, видався нам гідним Пантаґрюеля — настільки ми всі виголодніли, — я зі здивуванням побачив посеред холу Мадемуазель Марсель. Отець Понс також її помітив і одразу ж запросив до свого кабінету.

Цього вечора я дізнався від нього про катастрофу, якої ми ледве уникли.

Доки відбувалася церемонія причастя, в пансіон заявилися гестапівці. Нацисти, без сумніву, міркували так само, як отець Понс: відсутність на церемонії дітей, яким за віком належало приймати перше причастя, виказувала їх із головою.

На превелике щастя, Мадемуазель Марсель стояла насторожі біля медичного пункту. Коли, оглянувши порожні дортуари, нацисти піднялися на останній поверх, вона почала кашляти й відхаркувати, за її ж словами, «страшенно відразливо». Знаючи, яке враження потворна Чортзабирай справляла у своєму природному вигляді, можна здригнутися, уявивши, як воно було, коли вона перебільшувала. Не опираючись їхньому проханню, вона відчинила двері медичного пункту, попередивши, однак, що хлопці страшенно заразливі. Свої слова вона доповнила нестримним чханням, бризки якого полетіли на нацистів.