Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

Витерши із занепокоєнням свої обличчя, гестапівці повернули на сто вісімдесят градусів і квапливо покинули пансіон. Коли чорні автівки від’їхали, Мадемуазель Марсель упродовж двох годин корчилася від сміху на ліжку в медичному пункті, що, за свідченням моїх товаришів, спершу виглядало жахливо, а потім дало ефект епідемії.

І хоча отець Понс нічим себе не виказував, я відчував, що він непокоїться дедалі більше.

— Я боюся тілесного огляду, Жозефе. Що мені робити, якщо нацисти вас роздягнуть, щоб виявити обрізаних?

Я кивнув головою, підтверджуючи гримасою, що поділяю його тривогу. По правді, я не зрозумів, що він мав на увазі. Обрізані? Коли я запитав Руді, він захихотів, гигикаючи, що зазвичай робив, коли йшлося про красуню Дору, наче мішечком горіхів стукав собі у груди.

— Жартуєш? Ти справді не знаєш, що таке обрізання? Але тобі бодай відомо, що сам до них належиш?

— До кого?

— До обрізаних.

Розмова повертала в бік, який мені не подобався: знову виявлялося, що я наділений особливістю, мені невідомою. Ніби не досить того, що я єврей!

— Шкіра на твоєму пісику не доходить до самого кінця?

— Звичайно.

— Ну, от, а в християн шкіра звисає нижче. І в них не видно круглої головки.

— Як у собак?

— Так. Точнісінько як у собак.

— Значить, це все-таки правда, що ми належимо до окремої раси?

Ця інформація мене розчавила: розвіювалися мої сподівання стати християнином. Через якийсь нікому не видимий шматочок шкіри мені судилося залишатися євреєм.

— Ні ні, дурнику, — продовжував Руді, — у цьому немає нічого природного, тут ідеться про хірургічне втручання: це тобі зробили за кілька днів по народженні. Шкірочку тобі відрізав рабин.

— Навіщо?

— Щоб ти був таким, як твій батько.

— Навіщо?

— Тому що так роблять упродовж тисячоліть!

— Навіщо?

Це відкриття мене приголомшило. Того ж вечора я усамітнився і чимало хвилин роздивлявся свій членик, укритий ніжною рожевою шкірою, хоча так нічого й не вияснив. Я ніяк не міг уявити, що в когось він може бути інакшим. У подальші дні, щоб упевнитися, що Руді не обманює, я затримувався в туалеті на подвір’ї, марнуючи перерви на нескінченне миття рук в умивальнику; скосивши очі, я намагався розгледіти у своїх товаришів, що стояли над сусідніми пісуарами, членик, коли вони його виймали зі штанів або знову туди ховали! І досить швидко упевнився, що Руді мені не збрехав.

— Руді, це ж смішно! У християн шкіра наприкінці тоненька, зібгана і зморщена, наче кінчик надувної кульки там, де роблять вузол. І це ще не все: на пісяння вони витрачають більше часу, ніж ми, бо після того стріпують свій пісик. Так наче вони на нього зляться. Вони себе карають?

— Ні, вони струшують краплини перед тим, як закрити головку. Порівняно з нами їм не так легко зберігати чистоту. Якщо вони не зважатимуть, то можуть набрати повно мікробів, які тхнуть і завдають болю.

— Але полюють усе-таки саме на нас? Ти в цьому щось розумієш?

Натомість я збагнув проблему отця Понса. І розгадав, що крилося за правилами щотижневого миття в душі: отець особисто складав і перевіряв списки, згідно з якими десять викликаних учнів різного віку пробігали голими з роздягалки у спільну душову виключно під його наглядом. Кожна група була однорідною. Жодного разу хлопчик-християнин не мав нагоди роздивитися єврейського хлопчика і навпаки, а в будь-якому іншому місці перебування оголеним заборонялося і каралося. Тож відтоді я міг легко встановити, хто ховався на Жовтій віллі. Тому зробив для себе висновки і, уникаючи пісуарів, призвичаївся звільняти сечовий міхур за зачиненими дверима. Я навіть намагався виправити наслідки операції, що мене покалічила: миті свої самотності я присвячував маніпуляціям зі шкірою, аби вона віднайшла свій первісний вигляд і прикрила головку. Марно! Попри безжальне розтягування, наприкінці кожного сеансу шкіра поверталася на місце, не показуючи жодних помітних змін день за днем.

— Що робити, якщо гестапівці накажуть вам роздягтися, Жозефе?

Чому отець Понс вдавався до звірянь наймолодшому зі своїх пансіонерів? Чи він уважав мене сміливішим за інших? Чи відчував потребу довіритися? Чи страждав від того, що сам один ніс цю тривожну відповідальність за нас?

— Чуєш, Жозефе, а якщо гестапівці змусять вас спустити штани?

Відповідь на це запитання ледве не стала згубною для нас усіх у серпні 1943-го року. Школу було офіційно зачинено й перетворено на літній табір відпочинку. Ті, кого не взяла жодна родина, залишалися в пансіоні до початку навчального року. Замість того щоб почуватися покинутими сиротами, ми відчували себе принцами: Жовта вілла належала нам, багатий на фрукти сезон дещо вгамував наш постійний голод. Отець Понс брав на допомогу кількох семінаристів і присвячував нам увесь свій час. Прогулянки чергувалися з вогнищами в полі, іграми з м’ячем, фільмами Чарлі Чапліна, проектованими увечері на натягнуте під навісом біле простирадло. Ми трохи остерігалися наших вихователів, зате не мали потреби приховувати щось між собою: всі ми були євреями. Варто було бачити, як із вдячності до отця Понса ми з величезним завзяттям опановували єдиний предмет, який ще залишився, — уроки катехізису, як із великим ентузіазмом співали під час Божої служби, в якомусь сп’янінні, коли вранці дощило, споруджували шопку і фігурки святих для наступного Різдва.