Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

Навіть під тортурами Мадемуазель Марсель нічого їм не сказала. Одначе під час обшуку її домівки нацисти виявили негативи фотографій, що були наклеєні на наші підроблені документи.

Нас було викрито. Не було потреби навіть спускати штани. Нацистам досить було розгорнути наші паспорти, щоб виявити самозванців.

За двадцять хвилин усіх єврейських дітей Жовтої вілли зібрали в одному з дортуарів.

Нацисти зловтішалися. Ми тремтіли від страху. Я відчував такий жах, що втратив здатність мислити. І слухняно виконував накази, сам того не усвідомлюючи.

— Лицем до стіни, руки вгору. Ворушіться!

Руді прослизнув до мене, хоча від цього мені не стало спокійніше: від смертельного страху його очі ледве не вилазили з орбіт.

Отець Понс кинувся в бій.

— Панове, я обурений: я не знав, хто вони насправді! Навіть подумати не міг, що це єврейські діти. До мене їх привели як арійців, справжніх арійців. Мене обманули, з мене насміялися, це зловживання моєю довірливістю.

Навіть якщо я не одразу зрозумів поведінку отця, мені й на думку не спало, що він намагається відвести підозру від себе, щоб уникнути арешту.

Начальник гестапо різко запитав його:

— Хто привів цих дітей до вас?

Отець Понс завагався. Минуло десять довгих секунд.

— Гаразд, я вам не брехатиму: всіх дітей, які перебувають тут, до мене привела аптекарка Мадемуазель Марсель.

— Це вас не дивувало?

— Вона постійно приводила до мене сиріт. Уже п’ятнадцять років. Ще задовго до війни. Вона добра жінка. Співпрацювала з групою добровольців, що опікувалися знедоленими дітьми.

— А хто платив за їхнє перебування в пансіоні?

Отець сполотнів.

— Щомісяця на ім’я кожної дитини надходив конверт. Можете перевірити в бухгалтерії.

— Звідки приходили ці конверти?

— Від благодійників… Від кого ж іще? Це зазначено в наших журналах. Ви отримаєте всі дані.

Нацисти йому повірили. Їхній начальник облизувався при думці про те, що накладе лапу на ці списки. Отець, не розслаблюючись, несподівано пішов в атаку. — І куди ви їх повезете?

— У Мехелен.

— А потім?

— Це вас не стосується.

— Подорож буде тривалою?

— Безумовно.

— Тоді дозвольте мені перебрати їхні речі, скласти валізи, одягнути їх, підготувати на дорогу харчі. Сини мої, до дітей так ставитися не можна. Якби ви довірили мені догляд за вашими дітьми, невже ви погодилися б, щоб я отак спорядив їх у дорогу?

Гестапівець із жирними руками завагався. Отець Понс квапливо рвонув у цю щілину:

— Я ж знаю, що ви не бажаєте їм зла. Тож я все доведу до ладу, на світанку ви всіх їх заберете.

Опинившись у пастці шантажу чутливістю, збентежений наївністю цього абата начальник гестапо захотів довести, що він не такий уже й поганий хлопець.

— Завтра вранці, рівно о сьомій, вони — вмиті, одягнені й нагодовані — чекатимуть вас, вишикувавшись зі своїми речами, у дворі, — ненав’язливо наполягав отець Понс. — Не ображайте мене. Я не один рік опікуюся дітьми: коли мені залишають дитину, то можуть бути спокійні.

Головний гестапівець глипнув на три десятки єврейських хлопчаків у сорочках, пригадав, що вантажівка прийде лише завтра, подумав, що він сам хоче спати, стенув плечима й пробурчав:

— Гаразд, отче, я покладаюся на вас.

— Можете бути спокійні, сину мій. Ідіть із миром.

Гестапівці в чорних мундирах покинули пансіон.

Тільки-но отець упевнився, що вони далеко, він повернувся до нас.

— Діти, прошу без крику й паніки піти тихенько скласти свої речі й одягтися. А потім — навтіки.

Всі полегшено зітхнули. Отець Понс покликав вихователів — п’ятьох юнаків-семінаристів — з інших дортуарів і закрився з ними в нашому залі.

— Сини мої, ви мені потрібні.

— Розраховуйте на нас, отче.

— Я хочу, щоб ви збрехали.

— Але ж…

— Вам доведеться збрехати. В ім’я Христа. Завтра ви скажете гестапівцям, що невдовзі після їхнього від’їзду на Жовту віллу ввірвалися партизани в масках. Стверджуйте, що ви билися. Втім, вас знайдуть прив’язаними до ліжок, аби довести вашу непричетність. Ви не проти, щоб я вас прив’язав?

— Можете нас навіть трохи побити, отче.

— Дякую, діти мої. Я не проти побоїв за умови, що ви самі завдасте їх один одному.

— А що буде з вами?

— Я не можу тут залишатися. Завтра гестапівці мені вже не повірять. Їм треба, щоб хтось був винним. Отож я втечу разом із дітьми. Ви, звісно, розкажете, що це я попередив партизанів, своїх спільників.

У наступні кілька хвилин відбувся спектакль, найнеймовірніший з усього, що мені доводилося бачити: юнаки-семінаристи почали старанно, серйозно й точно бити один одного, хто по носу, хто по губах, хто попід око; кожен уточнював у товариша, чи вважає він себе достатньо відлупцьованим. Потім отець Понс міцно прив’язав їх до ліжок і засунув кожному кляп у рот.