Ерік-Еммануель Шмітт - Дитя Ноя

— Дихати можете?

Семінаристи кивнули головами. В одних були підпухлі обличчя, в інших — заюшені носи, в усіх — сльози на очах.

— Дякую, сини мої, — мовив отець Понс. — А щоб протриматися до ранку, думайте про Господа нашого Ісуса Христа.

Після цього він перевірив, чи ми не набрали нічого зайвого і, звелівши поводитись якнайтихіше, повів нас по сходах і крізь задні двері вивів з пансіону.

— Куди ми йдемо? — пошепки запитав Руді.

І хоча я, напевно, був єдиним, хто мав таки уявлення про це, я промовчав.

Ми пройшли крізь парк і вийшли на галявину. Там священик зупинився.

— Діти мої, може, я видамся вам божевільним, але далі ми не підемо!

Він виклав нам свій план, і решту ночі ми його здійснювали.

Половина дітей пішла відпочивати в крипту каплиці. Інша половина, де був і я, присвятила подальші години стиранню справжніх слідів і створенню фальшивих. Розкисла від недавнього дощу земля чвакала під ногами, і нічого не могло бути легшим, як залишити на ній чудові відбитки підошов.

Тож наша група пройшла галявину і вийшла з парку крізь вузенькі дверцята. Потім, із силою вдавлюючи каблуки в м’який гумус, ламаючи гілки кущів і навіть навмисно гублячи якісь речі, ми полями спустилися до річки. Там отець Понс повів нас до пристані.

— Тепер подумають, що тут нас чекало якесь суденце… А зараз, діти, ми повернемося назад, але тепер підемо задкуючи, щоб створити враження, що нас було вдвічі більше, і щоб не залишити слідів у напрямку вілли.

Поверталися ми повільно й важко; ноги ковзали, всі були знесилені, та ще й додалися страх і втома. На галявині залишилося зробити найважче: затерти відбитки наших підошов у напрямку недіючої каплиці, б’ючи по розмоклому ґрунту гіллям.

Зазоріло, коли ми нарешті приєдналися до своїх товаришів, що спали в глибині крипти. Отець Понс старанно замкнув двері і зачинив ляду над нами, залишивши лише одну свічку як нічник.

— Спіть, дітки. Сьогодні вас ніхто не будитиме.

Неподалік від місця, де я впав на долівку, він вивільнив собі закапелок між купами книг, склавши їх стосами на взірець стіни із цеглин. Коли він глянув на мене, я запитав його:

— Можна я прийду у вашу кімнату, отче?

— Звичайно, мій хлопчику.

Я прослизнув до нього і щокою притулився до його худого плеча. Ледве чи встиг помітити його зворушений погляд, як одразу ж заснув.

Уранці гестапівці заполонили Жовту віллу, натрапили на зв’язаних семінаристів, розлютилися, що їх обманули, залишеними нами фальшивими слідами дійшли до самої річки й помчали шукати далі: вони ні на мить не припустили, що ми нікуди не тікали.

Тепер і мови не могло бути про те, що отець Понс вийде на поверхню. Ясно також, що й ми не могли довго жити в таємній синагозі, влаштованій під каплицею. Ми залишилися живими, але всі життєві потреби породжували проблеми — треба було розмовляти, їсти, мочитися, випорожнюватися. Навіть сон перестав бути притулком, бо спати доводилося просто на землі, при чому кожен засинав згідно з власним ритмом.

— Бачиш, Жозефе, — жартував отець Понс, — круїз на Ноєвому ковчезі далебі був не такою вже й веселою мандрівкою.

Утім, досить швидко мережа Опору почала по одному нас забирати й переховувати деінде. Руді пішов одним із перших, мабуть, тому, що займав багато місця. Отець Понс ніколи не вказував на мене, коли за нами приходили. Чи навмисно він це робив? Я наважувався думати, що він хотів тримати мене біля себе якомога довше.

— Можливо, союзники переможуть раніше ніж передбачається? Можливо, нас невдовзі визволять? — підморгував він мені.

Він використав ці тижні для поглиблення своїх знань про єврейську релігію і ділився ними зі мною.

— Життя кожного з вас — це не тільки ваше життя, воно є носієм послання. Я не можу допустити, щоб вас винищили. Нумо працювати!

Одного дня, коли в крипті нас залишилося всього п’ятеро, я показав отцеві на трьох моїх товаришів, що спали.

— Знаєте, отче, мені не хотілося б умирати разом із ними.

— Чому?

— Тому що, навіть якщо ми живемо поруч, вони мені не друзі. Що у мене з ними спільного? Тільки те, що ми жертви.

— Навіщо ти мені про це говориш, Жозефе?

— Тому що я волів би померти з вами.

Поклавши голову йому на коліна, я поділився думками, що мене мучили.

— Я волів би померти з вами, тому що віддаю перевагу вам. Я волів би померти з вами, тому що не хочу оплакувати вас і ще менше — аби ви оплакували мене. Я волів би померти з вами, бо тоді ви були б останньою людиною, яку я бачив би в житті. Я волів би померти з вами, бо без вас небеса мені зовсім не сподобаються, навпаки — мені там буде страшно.