Марґеріт Дюрас - Коханець

Коли вона постаріла і посивіло її волосся, вона теж ходила до фотографа, ходила сама, фотографувалася у своїй гарній темно-червоній сукні і з двома своїми прикрасами: ланцюжком та золотою брошкою з нефритом: невеличкий шматочок нефриту, обрамлений золотом. На фото у неї гарна зачіска, жодної зморшки, чистий образ. Місцеві зі статками також ходили до фотографа, раз у житті, коли бачили, що наближається смерть. Світлини були великі, всі — одного формату, обрамлені золоченими рамцями, їх вішали біля сімейного вівтаря. Люди на цих фотографіях — а я бачила їх чимало — виходили майже однакові, схожість була просто вражаюча. І не лише тому, що старість уподібнює, а тому, що портрети були відретушовані так «майстерно», що прикметні риси обличчя, якщо вони й залишалися до старості, майже зовсім згладжувались. Всі лиця були однаково прикрашені для зустрічі з вічністю, старанно омолоджені і обезособлені. Люди хотіли саме цього. Схожість і стриманість скрашували їхні спогади про перебування в родині, засвідчували їхню особистість. Що більша була їхня подібність, то очевиднішою ставала їхня належність до родини. До того ж усі чоловіки мали однакові тюрбани, а жінки — однакові шиньйони й туго зачесане назад волосся, усі в однаковому вбранні з стоячими комірцями. Вони всі дуже схожі, але я й тепер упізнала б їх серед тисяч інших. Такий самий вигляд мала й моя мати, коли фотографувалася у червоній сукні, такий самий вираз, дехто сказав би — шляхетний, а інший заперечив би — розмитий.

Про це вони більше ніколи не говорили. Все було вирішено: він ніколи не проситиме у батька дозволу одружитися з нею. Вони знали: батько не пожаліє свого сина. У нього немає жалю ні до кого. Він з тих китайських еміґрантів, які тримають у своїх руках усю комерцію в колоніях, той, із голубих терас, — найжахливіший, найбагатший, його володіння сягають далеко за межі Садека, аж до Шолена — китайської столиці французького Індокитаю. Мужчина з Шолена знає, що батькове рішення збігається з рішенням дівчини, і їх неможливо змінити. Поступово він починає розуміти, що від’їзд, який їх розлучить, — єдино можливий щасливий варіант їхнього роману. Що ця дівчина не створена для шлюбу, що вона втече від будь-якого чоловіка, що рано чи пізно доведеться з нею розлучитися, забути, повернути її білим людям, повернути її братам.

Він чманіє від її тіла, і дівчинка більше не страждає, що воно в неї таке, таке тендітне, і, хоч як це й дивно, навіть мати вже не переймається, як раніше, так, ніби й вона також відкрила для себе, що це тіло, врешті, цілком пристойне, придатне, не гірше за інші. Коханець із Шолена вважає, що надто сильна тутешня спека погано вплинула на ріст білої дівчинки. Він теж народився і виріс у цій спеці. Це їх навіть чимось ріднить. Він каже, що всі роки, які вона провела тут, на цій нестерпній широті, зробили з неї дівчину із Індокитаю. Що у неї витончені руки, як у тутешніх дівчат, її густе волосся, про яке можна подумати, що воно увібрало всю її силу, таке ж довге, але найголовніше — ця шкіра, така ніжна від дощової води, яку тут збирають, щоб купати в ній жінок і дітей. Він каже, що у француженок шкіра шерхка, навіть якась потріскана, не те, що в неї. Ще він каже, що скупе харчування в тропіках — риба та фрукти — теж відіграло свою роль. А ще вбрання — сукні з бавовни і шовку, широкі, вільні, що ледь торкаються тіла, лишаючи його фактично голим.

Коханець із Шолена уже не може без цієї білої дівчинки-підлітка, він розчинився в ній аж до самозабуття. Щовечора дівчинка дарує йому насолоду, яка поглинає увесь його час, його життя. Тепер він майже не розмовляє з нею. Можливо, він гадає, що слова запрості, і вона однаково не зрозуміє, що саме він намагається сказати про неї, про своє кохання, якого він ніколи ще досі не знав і сказати про яке йому бракує слів. А можливо, він помітив, що вони ніколи й не розмовляли по-справжньому, а лише викрикували щовечора в кімнаті імена одне одного. Так, раніше він про це не задумувався, а тепер уже розуміє.

Він дивиться на неї. Навіть заплющивши очі, він усе ще дивиться на неї. Він вдихає аромат її обличчя. Вдихає в себе дитину, заплющені очі, вдихає її дихання, цей тепло-гарячий подув. Він майже не розрізняє обриси її тіла, воно не таке, як у інших, воно не має усталених форм, воно не закінчується тут, у кімнаті, воно ще росте, воно змінюється щохвилинно, воно не лише там, де він його бачить, — воно всюди, там, за межами його зору, де панує гра і витає смерть; податливе, гнучке, воно розчиняється в насолоді, так, ніби воно не юне, а цілком зріле, воно не лукавить, і просто аж страшно, наскільки воно все розуміє.