Марґеріт Дюрас - Коханець

То було за кілька місяців до нашого остаточного розлучення: Сайґон, пізній вечір, ми на терасі нашого будинку на вулиці Тестар. До теж з нами. Я дивилася на матір і ледве її впізнавала. А потім раптом, ніби все стерлося, спалахнуло, і я побачила замість матері якусь незнайомку. Переді мною була чужа жінка, вона сиділа на місці матері, але нізащо не могла бути моєю матір’ю. Стуманілим поглядом вона втупилася в парк, в якусь одну точку, мовби чекала чогось невідворотного, чого я зовсім не помічала. У її рисах, її погляді струменіла молодість, вона світилася щастям, хоч і намагалася притлумити це в собі через звичну соромливість. Вона була така вродлива! Поруч з нею сиділа До. Та, здавалося, що До нічого не помічала. А я злякалася не материної краси, не щасливого виразу на її обличчі, а зовсім іншого: хтось сидів тут замість неї, а я й не завважила, коли сталася підміна, я ж знала, що ніякої іншої жінки тут бути не могло, тільки вона, але раптом зникла саме її неповторність, ідентичність, і я не знала, у який спосіб можна було її повернути, чи щоб вона бодай почала повертатися. Ніким було заповнити її оболонку. Я божеволіла при здоровому глузді. Хіба закричати. І я закричала. То був слабкий крик, безсиле волання про допомогу, але він таки проломив той лід, у якому заклякла вся сцена. Мати озирнулася.

Я заселяла все місто тією жебрачкою з вулиці. У всіх жебраках на вулицях, на рисових полях, на стежках, що помережили Сіам, на берегах ріки Меконґ я впізнавала ту, якої так жахалася. Вона приходила звідусіль. І хоч би звідки йшла, завжди прямувала в Калькутту. Вона спала у затінку цинамонових дерев на шкільному подвір’ї. А над нею завжди схилялася моя матір, вона доглядала за її ногою, поточеною червами і обліпленою мухами.

Поруч із жебрачкою — як вічний супутник, маленька дівчинка. Жебрачка пройшла, вже дві тисячі кілометрів, несучи її на руках. Вона зовсім не хоче тої дівчинки, вона віддала б її — нумо, беріть. У неї нема більше дітей. Жодного. Усі померли або покинуті — ціла юрба за її довге життя. А дівчинка, що спить під цинамоновими деревами, ще жива. Вона проживе довше за всіх. І помре в будинку, у мереживній сукні. І її будуть оплакувати.

Ось вона йде краєм рисового поля похилою стежкою, вона кричить і сміється на все горло. У неї такий дзвінкий сміх, від якого, напевно б, і мертві прокинулись, будь-хто прокинувся б, якби почув цей дитячий сміх. Вона цілими днями вештається біля бунґало, у бунґало живуть білі люди і вона пам’ятає, що вони дають жебракам поїсти. Та якось рано-вранці вона прокидається й вирушає в дорогу, одного дня вона йде геть, ви ще побачите чому, вона йде у напрямку гір, перетинає ліс і пробирається стежками, що пролягли уздовж хребтів Сіаму. Можливо, вона побачила жовтаво-зелене небо над долиною, з того боку гір, і ця картина веде її через гори. Потім починається спуск до моря, до кінця. Цибатими кроками вона швидко спускається лісистими схилами. Іде все далі й далі. Через зачумлені, попалені спекою місцини. Сюди не долітає цілющий вітерець з моря. Тільки монотонний дзумкіт комарів та мертві діти, та дощі із дня в день. І ось нарешті дельта. Найбільша дельта на землі. Вкрита чорним намулом. Тягнеться до Чіттаґонгу. Вона пройшла, лісові стежки, чайні плантації, червоні від сонця, і тепер сходить у дельту. Вона йде в напрямку, за яким обертається земля — віддаленим, випуклим, східним. Одного дня вона опиняється перед морем. Вона кричить, сміється своїм кудкудакаючим, дивовижним пташиним сміхом. Із Чіттаґонгу пливе джонка; рибалки, заслухані сміхом дівчинки, охоче беруть її з собою, і ось у цій компанії вона перетинає Бенґальську протоку.

А потім, потім її знову бачать біля міських звалищ у передмістях Калькутти.

Відтак вона губиться. Потім з’являється знову. В тому самому місті, за будівлею французького посольства. Сита, умиротворена, вона спить серед парку.

Там вона проводить свої ночі. А на світанку йде на берег Ґанґу. Вона завжди весела і завжди сміється. І нікуди більше не йде. Тут вона їсть, спить, тут уночі так свіжо й затишно: вона поселилася в парку під олеандрами.

Якось у той парк потрапляю і я. Мені сімнадцять. В англійському парку Калькутти будівлі посольств, оточені садами, ідуть мусонні дощі, тенісні корти пустують. Вздовж берега Ґанґу регочуть прокажені.

Ми робимо зупинку в Калькутті. Аварія на рейсовому пароплаві. Щоб згаяти час, ідемо в місто. Наступного дня, увечері, ми відпливаємо.

П’ятнадцять з половиною років. У Садеку чутки ширяться швидко. Навіть це вбрання — хіба воно не волає про безчестя. Що за мати, вона нічого не розуміє, не зуміла дівчинку виховати як слід! Бідна дитина. Ви тільки погляньте на цей капелюх, а ця помада на губах — усе це щось та означає, навряд чи вона така вже й безневинна, старається привабити погляди, приманити гроші. А її брати — негідники. Кажуть, що він китаєць, синок мільярдера, вілла на березі Меконґу, із синіми кахлями. Батька це зовсім не тішить, для свого сина він бажав би кращої партії. Родина білих пройдисвітів.