Марґеріт Дюрас - Коханець

Така подорож тривала двадцять чотири дні. Рейсові пароплави уже ставали тоді цілими містами зі своїми вулицями, барами, кафе, бібліотеками, салонами, зустрічами, коханцями, одруженнями, смертями. Тут утворювалося своє товариство, випадкове, вимушене, що само собою зрозуміло, але саме тому воно всіх влаштовувало, було досить приємне для спілкування, і для багатьох це були незабутні, веселі дні. Тим паче для жінок, для яких це був єдино можливий вид подорожей. Принаймні, для більшості жінок і для деяких чоловіків, така подорож із Франції в колонії на все життя залишалася найзахоплюючішою пригодою. Для матері ці подорожі, а ми тоді були зовсім маленькі, теж стали, як вона називала, «тим найкращим у житті».

Від’їзд. Від’їзд був завжди однаковий. Він завжди був як перший від’їзд морем. Розлука з землею завжди супроводжувалася болем і безнадією, але це, врешті, усе ж не перешкоджало від’їжджати чоловікам — вічним блукальцям, духовним людям і просто мандрівникам, що подорожували тільки заради самої морської подорожі, так само, як і не перешкоджало жінкам відпускати своїх чоловіків; жінки ніколи не від’їжджали, вони залишалися, щоб оберігати родинне вогнище, чистоту роду, майно, щоб чоловікам було куди повертатися. Упродовж століть завдяки кораблям морські подорожі були повільніші й трагічніші, ніж у наші дні. Тривалість подорожі тоді дорівнювала відстані. Усі були звичні до повільних швидкостей на землі і на морі — людських швидкостей, звикли до запізнень і затримок, до очікування попутного вітру, ясної погоди, сонця, змирилися з кораблетрощами і смертю. Пароплави, які бачила біла дівчинка, були тоді найсучасніші і найшвидші — останні поштові пароплави на світі. І справді, за часів її молодості уже освоювалися перші лінії авіаційного сполучення, які поступово звільнили людство від довгих морських подорожей.

Ми ще приходили щовечора на квартиру в Шолені. Тривалий час він робив це ніби за звичкою, обливав мене водою із глиняного дзбана і ніс у ліжко. Лягав біля мене, випростувався, але не мав уже ніякої снаги, ніякої енергії. Відтоді, як день мого від’їзду, хоч і неблизький, був уже визначений, він більше нічого не міг робити з моїм тілом. Це сталося раптово, опріч його волі. Його тіло не хотіло тієї, що поїде геть, що зрадила. Він казав: я більше не можу тебе взяти, думав, що зможу, але нічого не виходить. Я вмер, казав він. З ніжною, вибачливою усмішкою промовляв, що, мабуть, уже ніколи більше не зможе. А ти хотів би? — питала я. Пробуючи розсміятись, він відповідав: не знаю, у цей момент, напевне, що так. Його ніжність перетворилася на біль. Він не говорив про цей біль, ні разу навіть словом не обмовився про нього. Інколи його уста здригалися, тоді він заплющував очі і стискав зуби. Проте він і далі мовчав, і я не знала, що він бачить там, за заплющеними очима. Могло здатися, що він любив цей біль, як колись любив мене, дуже сильно, можливо, аж до смерті, бо відтепер надавав перевагу болю. Часом казав, що хоче мене гладити, голубити, бо я ж так хотіла цього, а він так любить дивитися, коли на мене находить задоволення. І він голубив мене, і дивився на мене, і кликав мене, як свою дитину. Ми вирішили більше не зустрічатися, але це було неможливо, абсолютно неможливо. Щовечора я знову бачила його біля ліцею в чорному автомобілі, він сидів і ховав від сорому лице.

Настав час відплиття, корабель дав три гудки, дуже протяжні, дуже гучні, їх було чути на все місто, і небо над портом почорніло від диму. Потім до пароплава підпливли буксири і потягли його на середину, до головного фарватеру ріки. Зробивши справу, буксири віддали швартові і повернулися в порт. Тоді пароплав ще раз попрощався, ще раз пролунав оглушний рев, сповнений такої таємничої журби, що люди готові були розплакатись, і не лише ті, хто відпливав чи провожав своїх близьких, а й ті, хто прийшов просто так, подивитися, хоч їм і не було з ким прощатися. Запрацювали мотори — і пароплав сповільна рушив униз по ріці. Ще довго було видно його високий силует, що віддалявся у напрямку моря. Люди усе ще проводжали його поглядами, махали шарфами й хусточками, але все рідше й рідше, усе з меншим і меншим запалом. І врешті силует пароплава остаточно зник за горизонтом. День був ясний і здавалося, що пароплав повільно занурюється у воду.

Коли пароплав дав останній прощальний гудок, коли забрали трап і буксири потягли пароплав, віддаляючи його від землі, вона також заплакала. Ніхто не повинен бачити її сліз, адже він був китаєць, і таких коханців не личить оплакувати. Перед матір’ю і молодшим братом вона не могла показати, що їй боляче, у їхній родині так не було заведено. Вона бачила його великий автомобіль, довгий і чорний, з одягненим у біле водієм. Автомобіль стояв трохи осторонь від паркування машин «Мессажері марітім», стояв окремо. Вона одразу впізнала його. Впізнала і ледь видимий силует на задньому сидінні, нерухомий і пригнічений. Дівчина стояла, спершись на поруччя парапету, як і тоді на поромі. Вона знала, що він дивиться на неї. Вона теж на нього дивилася, вона його вже не розрізняла, але не відводила очей з чорного автомобіля. А потім зник і він. Пропав удалині й порт, і вже не було видно землі.