Марґеріт Дюрас - Коханець

Всі обіди проходять абсолютно одноманітно. Брати пожирають страви й ніколи не кажуть йому жодного слова. Навіть не дивляться в його бік. Не можуть на нього дивитися. Просто не можуть. Якби вони себе пересилили і бодай глянули на нього, тоді б до них прийшло і щось інше: наприклад, здатність до навчання чи опанування елементарних правил поведінки на людях. Під час цих застіль трохи говорить лише моя мати, принаймні спочатку; вона кидає кілька зауважень про страви, які нам подають, про шалені ціни на них, потім і вона замовкає. А він перші два рази також пробує завести розмову, розповідає про свої походеньки в Парижі, але все марно. Так, ніби він взагалі не говорив. Всі його спроби загрузають у в’язкій мовчанці. Мої брати не перестають наминати. Такого пожирального завзяття я ще ніколи не бачила.

Він розраховується. Відраховує гроші. Кладе їх на блюдечко. Всі дивляться. Пам’ятаю, першого разу він виклав сімдесят сім піастрів. Ще трохи, і моя мати істерично розсміється. Всі встають, щоб іти. Ніхто не дякує. Йому ніхто ніколи не каже «дякуємо за чудовий обід», ні «добрий день», ні «до побачення», ні «як справи» — жодного слова.

Брати ніколи не звертаються до нього. Ніби він у шапці-невидимці, безтілесний, його не помічають, не бачать, не чують. А все тому, що він біля моїх ніг, і вони переконані, що я його не люблю, що я з ним заради грошей, і що про любов тут не йдеться. Вони стерпіли б від мене все, але не допускають і думки, що я можу його любити. Бо він китаєць, а не білий. Старший брат мовчить і нарочито ігнорує мого коханця. У ставленні до нього всі беруть приклад із старшого брата. Я теж, у їхній присутності я з ним не спілкуюся. У присутності рідних я не повинна говорити з ним, не можу сказати йому ані слова. Хіба що на прохання моїх братів. Наприклад, вони кажуть мені після вечері, що хочуть піти в нічний клуб «Джерело», випити й потанцювати, а я маю переказати йому: ми хочемо випити й потанцювати в «Джерелі». Спочатку він удає, що не почув. А я, за логікою старшого брата, не повинна повторювати, не можу просити двічі, це означало б, що я помилилася, і вдома брат мені докорятиме. Врешті-решт він мені відповідає. Тихим голосом, що старається бути інтимним, він каже, що волів би побути зі мною наодинці. Він намагається покласти край цим мукам. Тож я знову маю вдавати, ніби недочула, знову його зраджую, а він намагається відбивати удари сам, так, ніби хоче викрити в моїх очах негідну поведінку старшого брата, тож я й тепер не маю права щось казати. А він, він робить ще одну спробу і наважується сказати: «Подивіться на вашу маму, вона втомилася». Справді, мати після ситної китайської вечері в Шолені засинає на ходу. Та я й далі мовчу. І тут чується голос старшого брата, він кидає одну коротеньку фразу, різку й остаточну. Мати якось мовила про нього: з вас трьох він говорить найкраще. Брат кинув фразу й чекає. Всі завмирають; я дивлюся на мого коханця і впізнаю його страх — це страх мого молодшого брата. Більше він не чинить опору. Ми йдемо в «Джерело». Мати теж іде з нами, в «Джерелі» вона засне.

У присутності старшого брата він перестає бути моїм коханцем. Так, він існує, але для мене він ніхто. Порожнє місце. Жага мого тіла слабша за волю старшого брата, який відкидає мого коханця. Щоразу, коли я бачу їх поруч, мені здається, що я цього не витримаю. І я зрікаюся коханця, його кволого духу і тіла, хоч саме ця кволість і дає мені таку неймовірну насолоду. В присутності брата він стає моїм пекучим соромом, ганьбою, яку треба приховувати. Я не в силі чинити опір мовчазним наказам старшого брата. Коли він налаштовує мене проти молодшого, я ще борюся, але коли йдеться про мого коханця, я нічого не можу з собою вдіяти. Навіть тепер, коли я про це пишу, моє обличчя набуває лицемірного, байдужого виразу людини, що мовби задивилася в інший бік і думає про щось позасвітнє, проте за ледь стиснутими щелепами можна здогадатися, що нерви на межі, і людина мусить терпіти цю ницість лише для того, щоб добре попоїсти в дорогому ресторані, хоча, здавалося б, що може бути природнішим? Навколо спогаду ряхтить синювате світло ночі мисливця. Він вийшов на промисел. Я чую різкий крик переляку, плач дитини.

У «Джерелі» з ним також ніхто не говорить.

Усі замовляють «Мартель Пер’є». Брати залпом осушують чарки і повторюють замовлення. Ми з мамою віддаємо їм свої. Брати швидко п’яніють. До нього вони не говорять, але невдовзі починають нарікати. Особливо молодший. Йому тут не подобається, йому нудно і ні з ким потанцювати. У будні в «Джерелі» мало відвідувачів. Отже, я танцюю з молодшим братом. І з коханцем теж. Але ніколи не танцюю зі старшим братом, ніколи. Мені постійно заважало відчуття небезпеки, якийсь неясний згубний потяг, який він випромінював на всіх, потяг при зближенні наших тіл.