Марґеріт Дюрас - Коханець

Гамір міста такий неймовірно близький, що чути, як воно треться об дерев’яні жалюзі. Здається, вулиця пролягає через кімнату. І в цьому гаморі, у цьому плині я пещу його тіло. Неозоре море, що перемішується, віддаляється, повертається знов.

Я прошу його: ще, ще. Роби так зі мною ще. І він підкоряється. Робить так, прямо у липкій крові. І від цього справді можна було вмерти. Просто можна було вмерти.

Він запалив і дав мені сигарету. Потім нахилився близько-близько до моїх губ і тихо говорив до мене.

І я так само тихо йому відповідала.

Сам він цього не може сказати, і я розповідаю за нього, бо він не знає, а я розповідаю йому про шляхетну витонченість його милувань.

Настає вечір. Він каже, що я згадуватиму про цю пополудневу пору все своє життя, навіть тоді, коли забуду його обличчя, його ім’я. Я питаю, чи згадаю цей будинок. Він каже: уважно його роздивися. Я кажу, що тут так само, як скрізь. Він каже: так, це правда, як скрізь.

Я ще бачу перед собою його обличчя і пам’ятаю ім’я. Бачу побілені стіни, фіранку, що відгороджує плиту, аркоподібні двері, що ведуть до другої кімнати і в сад, у якому дерева загинули від спеки, в сад, огороджений синьою балюстрадою, як і велика вілла в Садеку з ярусами терас, що виходять на річку Меконґ.

Це місце біди, поразки. Він просить сказати, про що я думаю. Я кажу, що думаю про свою матір, що вона вб’є мене, якщо дізнається правду. Я бачу, як він робить зусилля і врешті каже, він каже, що добре розуміє мою матір, каже: це безчестя. Каже, що в разі одруження не зміг би змиритися з такою думкою. Я дивлюся на нього. Він також дивиться на мене. Виявляється, він гордий. Каже: я китаєць. Ми усміхаємось. Я питаю: це нормально, що ми після цього обоє такі сумні? Він каже: це через те, що ми любилися серед білого дня, у час найбільшої спеки. Потім завжди дуже важко. І додає: до ночі це минеться, а ніч уже швидко. Ні, кажу я, це не тільки через спеку, кажу, що він помиляється, бо це — мій сум, я його чекала, він іде від мене самої. Що я завжди сумна. Що цей сум видно навіть на фото, де я ще зовсім маленька. А сьогодні цей постійний сум настільки на мене подібний, що його можна було б назвати моїм ім’ям. Сьогодні, кажу я, цей сум — благо, адже мене нарешті спіткало те нещастя, яке постійно пророкувала мені мати, вічно волаюча в пустелі свого життя. Кажу: я не надто розуміла, що вона казала, але ця кімната — саме те, чого я чекала. Я говорю, говорю, не чекаючи на відповідь. Я кажу йому, що мати викрикує свої пророцтва, як ті посланці небес. Вона кричить, що не треба нічого чекати, ніколи, ні від кого — ні від людей, ні від влади, ні від богів. Він дивиться, як я говорю, не зводить з мене очей, дивиться, як рухаються мої губи, пестить моє оголене тіло, можливо, навіть не слухає, не знаю. Кажу йому, що з нашого родинного нещастя я не роблю особистої трагедії. Просто розповідаю йому, як нам було важко — їсти, одягатися, зрештою, жити лише на материні заробітки. Говорити все важче. Він запитує: і як же ж ви жили? Я відповідаю, що ми залишились без даху, що злидні зруйнували родинні стіни і ми опинилися поза домом, займаючись чим заманеться. Ми втратили сором. Ось чому я опинилася тепер тут з тобою. Він наліг на мене, він знову заглиблюється і заглиблюється. Ми лежимо так, зчеплені воєдино, і постогнуємо серед міського гамору, що не вщухає. Ми й досі чуємо його. А потім уже не чуємо.

Він цілує моє тіло, і в мене навертаються сльози. Кажуть, це заспокоює. Дома я не плачу. Того дня в тій кімнаті сльози заспокоювали і від минулого, і від майбутнього. Я кажу йому, що одного чудового дня я розстануся з матір’ю, і колись розлюблю навіть її. Я плачу. Уткнувшись головою в мене, він також плаче від того, що плачу я. Кажу: в дитинстві я так багато думала про мамине нещастя, що воно зайняло місце сновидінь. Що моїми снами була матір, і жодного разу різдвяні ялинки, завжди тільки вона, що з неї здерли шкуру через бідність, що вона волає в пустелі, що вона б’ється, щоб роздобути їжу, чи безкінечно розповідає про те, що сталося з нею, Марі Леґран де Рубе, розповідає про свою наївність, про свої заощадження, про надію.

Крізь жалюзі просочився вечір. Гамір посилився. Уже не такий приглушений. Засвітилися ліхтарі з червонуватими лампочками.

Ми виходимо з квартири. Я знову в чоловічому капелюсі з чорною стрічкою і золочених туфельках, на губах темно-червона помада, на мені шовкова сукня. Я постаріла. Я зразу це відчула. Він також це бачить і каже: ти втомлена.

На тротуарі — міґруючий туди-сюди натовп, повільний і жвавий водночас, нікчемний, як бродячі пси, сліпий, як жебрак; це китайське юрмище, я й тепер упізнаю його на картинах, що оспівують сьогоднішнє процвітання, впізнаю за манерою людей іти без найменших ознак нетерпіння, уміння кожного триматися серед натовпу на самоті, не виявляючи при цьому ні щастя, ні смутку, ні допитливості, простуючи вперед, хоч це й не скидається на рух, не маючи наміру кудись іти, лише просуватися тут чи там, ці люди ніколи не самотні самі по собі, але завжди самотні у натовпі.