Марґеріт Дюрас - Коханець

Ми дивимось одне на одного. Він обіймає моє тіло. Питає мене, чому я пішла з ним. Я кажу: так було треба, це як обов’язок. Ми вперше розмовляємо. Я розповідаю йому про двох братів. І кажу, що в нас немає грошей. Більше нічого. Він знає старшого брата — зустрічав його в опійних курильнях в Садеку. Я кажу, що старший брат обкрадає матір, щоб ходити в курильні, обкрадає прислугу, а іноді власники курилень приходили до матері вимагати гроші. Потім розповідаю про землю біля дамби. Мати помре, кажу я, далі так тривати не може. Кажу, що близька смерть матері якось пов’язана з тим, що відбулося зі мною сьогодні.

Я раптом відчуваю, що хочу його.

Він жаліє мене, ні, кажу я, ні, не треба мене жаліти, нікого не треба жаліти, окрім моєї матері. Він каже: ти пішла зі мною, тому що в мене є гроші. Я відповідаю, що хочу його разом з грішми, разом з лімузином і грішми, бо я таким його побачила, і як мені знати, що б я робила, якби все було інакше. Він каже: я хочу забрати тебе, поїхати разом з тобою. Я відповідаю, що поки що не можу покинути свою матір, що я померла б з горя. Він каже: не пощастило мені з тобою, та я все одно дам тобі грошей, не турбуйся. Він знову випростується. Ми замовкаємо.

Гучний міський гамір влітає в квартиру, він зберігся в спогаді — так у фільмі надто гучний звук заглушує все. Я дуже добре пам’ятаю: кімната тьмяна, ми лежимо мовчки, ми в оточенні безперервної міської веремії, кімната вросла в місто, в міський потік. Вікна не мають шибок, тільки штори і жалюзі. На шторах миготять тіні людей, що проходять залитим сонцем тротуаром. Величезні юрби людей. Постійно. Тіні рівномірно посічені жалюзями. Цокіт дерев’яних сабо відлунює в голові, голоси крикливі, китайська — це мова, яку треба кричати, так я уявляла собі мову пустель, це неймовірно чужа мені мова.

Назовні день добігає кінця, це розумієш за шумом голосів і кроків, їх стає усе більше й більше. Квартал розваг значно оживає вночі. І ніч починається зразу після заходу сонця.

Наше ліжко відділяють від міста тільки жалюзі і полотняні штори. Ніякої твердішої перепони між нами і людьми на вулиці немає. Але люди не підозрюють про наше існування. А ми, ми дещо вловлюємо від них — гул їхніх голосів, кроків, наче обірваний клич сирени, сумний, без відлуння.

До кімнати просякає запах карамелі, запах смаженого арахісу, китайських супів, смаженого м’яса, трав, жасмину, пилу, ладану, димку від деревного вугілля — вогонь тут переносять у кошиках і продають на вулицях. У місті пахне селом, загубленим у джунглях, пахне лісом.

Раптом я бачу його в чорному шовковому халаті. Він сидить, п’є віскі і курить.

Він каже, що я спала, а він тим часом прийняв душ. Я й не відчула, як прийшов сон. Він засвічує лампу на низькому столику.

Це чоловік з устояними звичками, раптом думаю я про нього, мабуть, він часто приходить у цю кімнату і часто займається любов’ю, цього чоловіка переслідує страх, він мусить часто займатися любов’ю, щоб подолати цей страх. Я кажу, що мені подобається думати, що він мав багато жінок, що я одна з тих жінок, що мене не відрізнити. Ми дивимося одне на одного. До нього доходить зміст моїх слів. Погляд зразу стає зовсім інший, чужий, позначений болем, смертю.

Я прошу: іди до мене, візьми мене знову. Він підходить. Від нього приємно пахне англійськими сигаретами, дорогими парфумами, а ще медом, його шкіра просякла запахом шовку, того фруктового запаху шовкової тканини тюссор, золотавого запаху, я жадаю його. Я кажу йому: я тебе хочу. Він просить трохи потерпіти. Говорить до мене, каже, що з першої ж миті знав, ще тоді, на переправі, знав, яка я буду після свого першого коханця, що я любитиму любов, каже, що вже знає наперед, що я зраджу його і зраджуватиму всіх чоловіків, з якими я буду близька. І додає, що сам наслав на себе таке нещастя. Я щаслива усе це чути і кажу йому про це. Він стає брутальний, бо усвідомлює усю безнадію своїх почуттів, він кидається на мене, він поїдає дитячі груди, кричить, обзиває. Я заплющую очі від шаленого задоволення. Думаю: йому можна довіритись, адже це все, що він уміє в житті — тільки любити, і більше нічого. Його руки досвідчені, чудові, досконалі. Ясно, мені дуже пощастило: для нього це мовби професія, сам того не відаючи, він точно знає, що треба робити, що казати. Він обзиває мене повією, шльондрою, своїм єдиним коханням — і саме це він має казати, і саме це кажуть, коли дають волю словам, дають волю тілу, волю шукати, і знайти, і взяти, що хочеш, і тоді все чудово, жодних втрат, утрати приховані, все поринає у вир, у потужний вир пристрасті.