Але сни! Спочатку в нього ні чорта не виходило. Приблизно чотири місяці. Аж нарешті приснився точнісінько той сон, який він замовляв. І коли Соля уві сні віддалася йому, він із тихим зойком прокинувся. Спершу він вів серйозний журнал снів, великий чорний ґросбух, на корінці якого писало: "Мої сновидіння. Рефлексії". Проте з часом назва почала звучати надто вже претензійно. Банзай перейменував це у надсекретний спецпроект "Сонька-Дрімка". Така назва йому подобалась набагато більше.
Наука давалася стрибкоподібно. Із замовлянням снів проблем виникало все менше й менше. Якось (це було саме у той період, коли Соля пішла від нього) він задумав побачити сон, у якому сокирою розкроює зрадниці голову. Сон приснився... волаюче реальний. Із поверненням свідомості Банзай довго дякував Богу, що то був лише сон. Відтоді він вправлявся лише в усвідомлених сновидіннях.
За весь час практики – від кінця третього курсу до тепер – Банзай бачив дев'ятнадцять сновидінь. Із переїздом у Мідні Буки вони стали снитися йому практично щоночі. Це наганяло розмитий страх та тривогу.
Здавалося, він повільно наближався до чогось.
3.
Банзай надумав піти до Діми. Той мусив знати хоч би щось про той Інститут трансперсональної психології. А якщо він направду щось знав, то, може, підказав би, про що та книжка, яку читав Корій.
У психохолога сидів пан Вітайль Тичинда. Він пив каву й розповідав щось відверто нецікаве. Коли у двері зазирнув Банзай, лице Діми набуло страдницького виразу, мовляв, "Порятуй, друже!"
– Вітю, у мене клієнт, – звернувся він до пана Вітайля. Той продовжував нахабно сьорбати каву.
– A-a-a-a-a-a! Заходьте, заходьте, пане Юrію. Сідайте тут на кrісло. Ми з Дмитrом саме rозмовляємо пrо ПОЕЗІЮ. Taк oт... Сосюrа Rанній і Сосюrа Пізній – цe щось вельми відмінне... Дo rечі, ви читали мою останню збіrочку? "Заrади кохання"? В основному, веRлібеRи... Так-так, досить непогані веРлібеРи!!! – різко перейшов він на виразну українську, побачивши, що втрачає публіку (Банзай саме хотів непомітно вислизнути).
Банзай скрушно похитав головою, показуючи, що ні, іще не читав нової збіrочки: робота, дружина, діти – ніколи все!
Діма задумливо розглядав сумне обличчя Ринґо Старра та босі ступні Леннона.
– То знак, – таки не втерпів він. Побарабанив нігтями по голих ногах. – Знак. Усім нам.
Діма виразно глянув на пана Вітайля. Здавалося, його погляд промовляв: "Джон тим самим хотів передати людству, що кавування під чорно-білими плакатами – не іграшки, і що кабінети психологів – не місце для таких кретинів. Даруйте, для таких кrетинів".
Пан Вітайль, здавалося, раптово прозрів і збагнув усю символічність босості Джона. Він хутенько досьорбав каву (при цьому бурмотів: "Аякже! У Чєхова всьо-всьо-о-о-о пrо це написано! Slovo v SLOVO!") і чкурнув геть.
– Слухай, Дімо, – звернувся він, коли двері за поетом зачинилися, – ти читав якісь книжки Інституту трансперсональної психології? Ну, Гроф, Маккена...
– Гроф. А шо таке?
– Шо, на твою думку, означає вираз "пнакотіческіє пєснопенія"?
Діма знизав плечима. Без поняття, – говорило це знизування.
– А хто такий фон Юнцт? – звичайно, тепер він пригадував книжку, але Дімине слово його також цікавило.
Той знову знизав плечима.
Банзаю кортіло задати ще одне запитання: як пов'язати тексти трансперсональної психології з культами Полінезії та їхніми аналогіями в доколумбовій Америці?
Але й цього Діма не знав. Тому Банзай не питав більше нічого.
Він боявся, що зовсім скоро сам дізнається, у чому справа. У Бібліотеці.
Тільки до чого тут ще й Корій?
4.
7.10.2000
Я знову побував Там. Це можна назвати Вавилонською Бібліотекою, як висловився один іспанець. Там я умію читати практично на усіх мовах. (тепер усі мови здаються лише однією і тою самою)
Я спитав у свого наглядача, чи це сон.
Він намагався розтлумачити мені, що свідомість неперервна, і сон – не відпочинок для мозку. І взагалі, мозок до сну (до сну чи сновидіння – ось що важливо!) не має жодного стосунку. Наглядач сказав, що ми самі собі шкодимо, намагаючись інтерпретувати усе підряд. Важливий процес, а не форма. Якби не наша примха інтерпретувати, ми б зрозуміли, що немає різниці між енергією і матерією. Ми сприймаємо речі полярно – життя або смерть, енергія або матерія, присутність або відсутність, ФОРМА або ПОРОЖНЕЧА (???). На іншому рівні, сказав наглядач мені, він зуміє пояснити це дуже наочно, – міг би так і не вимахуватися. Зовсім я його не про те питав! Чи, може, я неуважно слухав? Він сказав: "Порожнеча – це найдосконаліша форма".
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу