Тарас Прохасько - БотакЄ

Насправді, дивлячись на те, що видно з порога, і знаючи, що тут відбувалося, іноді уявляєш собі, як ті люди рухалися на цьому кусникові ландшафту.

Цю колію, яка за садом, колись будували італійці. Чомусь було вирішено, що саме вони найкраще надаються до будівництва колій у гірській місцевості, їхні інженери вишукували кожного зручного повороту між горбами і ярами, щоби прокласти залізницю від Станиславова до Рахова. Робітники, напевно, приходили до хат, до криниць. Робітники мали би просити напитися по-італійськи. Ще вони якось мусили проводити вільний від роботи час. Кажуть, що саме ці італійці принесли в наші гори всілякі любовні хвороби. Італійці вміли прокладати тунелі. Колія, яку вони проклали, назавжди змінила звучання нашої гори. Коли їде поїзд, хата аж трясеться. Особливо це чути вночі. Колись з одного паровоза вилетіла іскра, котра впала на ґонту давньої родинної хати. Місце, де вона стояла, я теж бачу. Та хата згоріла без жодної війни.

Війни, принаймні дві світові, відбувалися майже на подвір’ї. В лісі, який справа, була та шанцева оборонна система, на яку скеровувалося те, що пізніше називалося Брусиловським проривом. А ще я бачу міст, побудований на місці того моста, який свого часу підірвали ковпаківці перед тим, як провести свій справжній бій, у якому їх було знищено.

Можу собі уявити, що відбувалося на наших городах під час цих усіх світових воєн. З городу щороку - аж до початку вісімдесятих - вилізали весняні гільзи, вистріляні з різних типів зброї. Сорок і сімдесят років тому.

А ще перед тим, як від поїзда згоріла стара хата, на цих усіх городах відбувалися величезні віча радикальної партії. Одне з них описане в певному номері «Діла» як найбільше в краї, на ньому виступали Лагодинський, Шекерик Доників, Марко Черемшина і тодішній господар цих городів.

Через те, що міст потім підірвали, ще кілька років імпровізовані станції працювали на двох берегах величезного яру, який я теж бачу. Один поїзд доїжджав до прірви, пасажири переходили стежками через річку і пакувалися в інший, котрий уже їхав аж до Рахова. Потім, звичайно, побудували новий міст, а уламки старого віадука поутворювали гарні плеса на гірській річці. Зліва я можу дивитися на гірсько-лісову країну, звідки та річечка витікає, а справа - аж на правий високий берег Пруту, куди вона впадає. Крім прутського каньйону, в тім боці видно ще початок покутсько-косівських Карпат, видно той хребет, за яким Коломия, Яблунів та інші цікаві місця.

Попереду я бачу ту смугу гір, якими починається офіційна Гуцульщина. За цією смугою за доброї погоди видно мальовничі горби, якими закінчується передгір’я, і високу гору, на якій колись, дуже давно, було велетенське поганське капище і закінчувалася давня дорога, якою приїжджали купці з дальшої Європи по кремінь. Бо справа, там, де міст і рештки шанців, - лише вхід у Ґорґани. Початок того кам’янистого нерівного лісу, який виходить іншим своїм боком аж на Мукачеве. Десь із самого краю того лісу ще двадцять років тому вилітали винищувачі, які охороняли одну з тих таємних баз, на якій містилися ті стратегічні ракети, про які знали лише їх власники й аналітики потенційного супротивника. То якраз до цієї бази по колії за городом їздили дивні поїзди, замасковані під пасажирські, із щільними фіранками на всіх вікнах.

Ще я бачу баню стародавньої церкви, яка входила навіть до всіх реєстрів пам’яток архітектури, фраґмент цвинтаря, дахи кількох кількаповерхових дерев’яних вілл у закопанському стилі. Все це - рештки того містечка, яке перестало існувати під час другої із світових воєн. Найбільше вціліли після тієї війни стежки, які я теж бачу. Цими стежками приходили ті, що перебували в лісі, і ті, хто робив облави на тих, що перебували в лісі. Дивлячись на ці стежки, можна точно знати, як ними ходили ці різні люди. Крім того, були ще й інші, хто попри всілякі історії йшов до соляних криниць, які так близько в одному з ярів, що їх аж неможливо побачити.

Звичайно, що передовсім я бачу дерева. Дуже багато різних дерев, які непомітно змінюють бачення. Через них так сильно відрізняється тло на фотографіях кількох десятиліть. Звичайно, що передовсім я бачу траву, яка незмінно виростає на всіх фраґментах вільної землі, на якій відбувалося все те, що я не можу не бачити, коли сідаю на сходи попити кави. Часом я її навіть не можу спокійно допити, бо трава нічого не ховає.

Колись давно я вже намагався щось розповісти про своє відчуття цього чоловіка, описуючи, яким чином довідався про його смерть - це цілком відповідало тому, як він жив, як писав, що писав, зрештою як помер.