Тарас Прохасько - БотакЄ

Як і багато років тому, я переживаю страх наближення школи.

Багато років тому я придумав один хід, який значно пом’якшив моє болісне перебування поза літніми канікулами. Додумався, що світ більший, ніж літо, а відстані менші, ніж здається. Тож приїжджати туди, де бувають ще інші небачені пори року, можна частіше, незважаючи на систему. Так залежністю витісняється залежність.

Кілька днів тому діти взяли з мене обіцянку, що ми приїдемо сюди у вересні, грудні, березні, травні. Я сказав, що обіцяю…

Йому всього-на-всього шістдесят шість років. Він міцний, ставний, елеґантний - простий і вишуканий водночас, дуже раціональний, досить показний (настільки, наскільки це допускається елеґантністю), світлий (себто ясний), не надто високий, але значно вищий, ніж низький, звичайно - трохи самотній, уміє пристосовуватися до змін (він уміє терпіти зміни, не відмовляючись від різних радостей, які можна віднайти навіть у найгірших змінах, змінах на найгірше, надіючись на те, що вже є частиною його досвідченої мудрості, що зміни обов’язково змінюються). Його теперішні документи відповідають усім вимогам актуального законодавства, хоч і вироблені на підставі не цілком визнаної метрики.

Історія цього будинку настільки символічна, що, знаючи лише її, можна відтворити собі майже повну картину того, що відбувалося на наших землях упродовж другої половини двадцятого століття, кількадесят років перед її початком і вже три роки після закінчення і другої половини, і самого століття.

Будинок почали будувати 1937 року. Його проектували українці, будували за гроші українців. Гроші були тяжко зароблені в тих умовах, коли умови для заробляння грошей українці мали мінімальні. Будова ще не почалася, як уже треба було долати спротив сусідньої домовласниці, яка звикла до того, що її камениця крайня в цьому ряду.

Всю будинкову документацію мусили вести по-польськи. Робітники ж, які будували, були різні - міщани і селяни, українці, поляки, жиди. Таким було тоді місто. З одного боку був неперервний щільний ряд будинків уздовж головної вулиці, аж до її початку, а з усіх інших - порожнеча, сади, майже сільські одноповерхові хатини. Таким було місто. В кожнім разі будинок дістав порядковий номер, який з того часу не змінився (значить, ряд був дійсно щільним). Будували тоді так само скоро, як почали будувати віднедавна, і під кінець 1938 року власники поселилися у власному домі.

Через неповний рік світ радикально змінився. Але нова влада ще визнавала деякі старі права власності, хоч і одночасно зі своїми. Тепер у це важко повірити, але в ті роки використовувалися різні польські квитанції і печатки.

У сорок першому під балконами цього будинку йшли люди до відкритих пивниць із розстріляними, оголошувалася Українська держава, марширували румунські підрозділи, проїжджали вантажівки з не накритими тентом убитими євреями. Мешканці будинку виглядали через вікна і впізнавали своїх знайомих то тут, то там. Бракувало вугілля для опалення, до лікарів, які приймали в помешканнях, приходили пацієнти (стоматолог і акушер потрібні навіть у роки світових воєн) і віддячувалися харчами. Незадовго почалися бомбардування. Бетонні підвали слугували бомбосховищем, на бетонній стіні видряпували дати і години переховування. Хроніка доведена до самого кінця лише тому, що не трапилося прямого попадання.

Відразу після того прийшли військовики. Зрозуміло, що штаб якихось там військ. Зайняли весь поверх, але поки війна не скінчилася, підписали угоду про оренду. Вже по-російськи. Врешті війна закінчилася, штаб кудись перенесли, а будинок перейшов у власність нової держави. Багато разів солдати й офіцери розквартированої в місті армії били прикладами у двері помешкань, шукаючи собі квартир. Дуже скоро, однак, владу захопили цивілі, ті, що були в тилу. Саме вони придумали селити своїх функціонерів в окремих кімнатах, довівши кількість квартир до максимуму. На квартири перетворили також напівпідвальні приміщення, кімнату сторожа, крамничку і пральню. Тих, хто будував дім, умістили в одному колишньому помешканні. До них приходили слідчі, їх забирали в тюрму. Кілька ночей у печах палилося особливими книжками і газетами. Минуло більше, ніж десять років, поки підселені совєтські працівники познаходили собі кращі квартири і виїхали з кімнат будинку. Залишалися ті, кому залишалися звільнені помешкання.

Урешті дійшло до стабілізації. Сам будинок поступово занепадав, але кількість народжених тут повільно наближалася до числа померлих. Сусіди ставали добрими сусідами. Квартплата сплачувалася реґулярно. У під’їзді пісяли клієнти центральної горілчаної крамниці, яка розмістилася через вулицю. Вид на гори заступили багатоповерхівкою. Нетерплячі розбирали печі. П’яні працівники ЖЕКу перед державними святами проходили через квартири і вивішували на балконах фани і транспаранти, під якими на наступний день відбувалися паради і демонстрації. У майстерні на першому поверсі ремонтували ґалантерейні вироби, від початку призначені для того, щоб їх незабаром ремонтувати. Деякі квартири потрапляли до списків усесоюзного обміну.