Тарас Прохасько - БотакЄ

Може здаватися, що у вихованні є речі потрібніші, але якщо я і маю якусь педагогічну мрію, то вона одна - хотів би зуміти передати своїм дітям трохи того відчуття, якого набрався від тата.

Поки молодший син експериментував із доведенням саморобної повітряної кулі до досконалості, полегшуючи дротяну конструкцію, підбираючи паливо для нагрівання повітря, старший узявся витирати й складати книжки в давній шафі. Востаннє до цих книжок брався я сам, коли був майже ровесником сина. Тож мав нагоду позабувати багато книжок із задніх рядів на полицях. А тепер мав можливість заглядати до дитячої роботи, впізнаючи і дивуючись.

Нарешті знайшлася одна з моїх найулюбленіших книжок, її я не можу повноцінно читати, але саме ця книжка не потребує читання. Просто я ще не бачив досконаліше виготовленого тому. Звичайно, існує безліч люксусових видань. Але ця збірка перекладених німецькою казок Оскара Вайльда вражає іншим. Вона є лаконічною сукупністю бездоганно виконаних деталей, які утворюють книжку як промисловий продукт. Ще й з урахуванням усіх додаткових значень, які закладені у ставленні споживача саме до цього продукту. Ґатунки паперу, формат, спосіб різання і скріплення аркушів, щільність палітурки, відтінки фарб, усі шрифти, співвідношення заповненої і порожньої площі, навіть вага, не кажучи вже про конгеніальні рисунки, ініціали, заставки, вставки, перед і післявставки. Техніка на службі в людини. Це є власне тим, що з гордістю називалося поступом.

Ще у цього примірника є власні артефакти, історія і загадка. Обжитість, олюднення. Те, чого спочатку бракує всім виявам поступу. Те, що на нашім фраґменті Європи завжди з поступом конфліктувало, бо поступ його просто нищив, сам ледве встигаючи ставати обжитим.

Артефактом, який беззаперечно свідчить і про власну історію, і про загадку, є написане ім’я і прізвище мого діда в давальному відмінку, ім’я і дівоче прізвище моєї бабці і нижче - Ґмінд, бараки, 16 грудня 19 16 року. Ґмінд (за Енциклопедією українознавства) - місто в Долішній Австрії на кордоні з Чехо-Словаччиною, 4 тисячі мешканців; у 1914 - 1918 роках - табір для втікачів і виселенців із Галичини, в якому діяли українські школи (між іншим, гімназія), культурні і громадські установи; важкі побутові умови стали причиною великої смертності: в 1914 - 1917 роках загинуло близько 14-ти тисяч українців.

Бабця була там сестрою в медичній службі. Дід, який на той час уже був призваний до війська й, залишивши інженерні студії, закінчив школу підстаршин і мав перед різними фронтами певну свободу короткотермінових переміщень, заїхав до Ґмінда з невідомих тепер причин ще на початку року. Можливо, до когось із знайомих галичан. У будь-якому разі дідо з бабцею познайомилися в Ґмінді. А ця книжка вже виглядає пізнішим Миколаєвим подарунком, їм було по двадцять років. Потім були Альпи, контузії, Листопадовий зрив, УГА, полон, інші бараки, смерті найближчих, полон, інші бараки, розпад імперії, навчання у Відні, діти, наступна війна і все двадцяте століття. Сумні казки Оскара Вайльда брали участь у всіх переміщеннях. Урешті те, що недавно їх витирав від книжкового пороху їхній правнук, теж можна назвати поступом. Або обжитістю. Або обжитим поступом. Або поступовістю обжитості, або… Загадкою ж назавжди залишиться такий відступ від принципу хронологічності: дарчий напис не може бути неточним (16.12.1916), але на першій сторінці книжки видрукувано: «З’явилося у видавництві «Острів» з Ляйпціґа, 1917 (п’яте видання, від 41 до 50 тисяч).

Недалеко від цієї книжки, правдоподібно, через якісь асоціації була ще одна брошура, зшиток. Ґміндівська драма Марійки Підгірянки «Мати-страдниця», скріплена з анонімною повістю про будову залізниці десь на Волині. Знову про поступ. Про початок двадцятого століття. Про конфлікт з обжитістю. Патос повісті ідентичний до того оповідання Джека Лондона, де старі індіянські діди, що програли у протистоянні наступові білих американців, намагалися вибивати їх тихо і по одному (страшенно актуальна, між іншим, тема для теперішнього часу, особливо в наших горах).

Через кілька днів я ночував у нашій гірській хаті. За садом у яру прокладено залізничну колію, їй уже понад сто років. Коли проїжджають поїзди, то трясуться ліжка. Але мене не будять навіть повільні надважкі поїзди, укладені з десятків вагонів, не будять вібрації, гуркотіння, поїздові гудки на поворотах і прожектори тепловозів. Натомість я пробуджуюся від того, що на шосе, віддаленому кілометром наразі безлистяних садів і заростей, безшумно шиплять шини швидкісних джипів у керунку карпатських курортів. Цей поступ слід ще обжити.