Тарас Прохасько - БотакЄ

Деякі клієнти могли тижнями їздити в барі без жодної мети.

Дехто заїжджав задалеко, і Себастян мусив вертатися.

Часом бар надовго затримували в якомусь селі.

Бувало, що несподівано доводилося збиратися і кудись мчати.

Можна було домовитися про приїзд бару на певний час.

І так далі, і так далі.

61.Себастян устигав провадити автобус, обслуговувати клієнтів і виховувати Анну. Перед кожним містечком він зупинявся і йшов до нього сам, щоби - за старою снайперською звичкою - попередньо дослідити місто. Крім того, він мусив вислуховувати різні історії, щоб переповісти щось від когось десь комусь. Ця усна пошта настільки втомлювала Себастяна, що він уже не міг згадати, що, де, коли і з ким відбувалося. Він їздив епосом, не торкаючись до нього.

62.Єдине, про що він говорив з клієнтами цілком усвідомлено, були своєрідні взаємні сповіді, позбавлені вишуканої стилістики, але надзвичайно багаті сюжетами - хто що любить і не любить, що кому подобається і не подобається, смакує чи ні.

Себастян уважав такі розмови підставовим катехизмом, обов’язковим першим рівнем кожного співіснування.

Тож, зустрічаючи будь-якого гостя вже вдруге, він добре знав - до чого той звик, а що можна запропонувати спробувати.

63.Найбільше любили бар у віддалених селах, де жило мало людей і мало що відбувалося.

У розпорядженні кожного мешканця такого села було всього-на-всього кілька власних історій. Кожну з них він безконечну кількість разів оповідав усім, кого знав, так само, як вони оповідали кілька своїх. Таким чином циркулювало пару незмінних сюжетів, які важко було розділити на пережиті і почуті.

Приїзд автобуса з незнайомими пасажирами давав можливість прилучитися до чогось іншого. І по-новому викласти своє, яке, вириваючись із зачарованого кола слухачів, знову набувало ваги.

64.Цікаві речі траплялися іноді, коли сходилися знайомі і їхні знайомі, говорили про знайомих і оповідали історії про знайомих знайомих, почуті від знайомих.

Не раз бувало таке, що хтось міг вислухати від незнайомої людини дивовижну історію, яка виявлялася про нього самого.

Або: часто говорилося про когось при одному столі, не підозрюючи, що той хтось сидить при сусідньому.

65.Один час так постійно було із Северином. Усі говорили про те, як він завів чужинецьких туристів у гори до чудернацьких грибів, як туристи втратили глузд, а Северин осліп, але вивів-таки туристів до людей. Цю історію по-різному розказували багато разів.

Ніхто не знав, що Северин жив тоді у Себастяна і весь час перебував у автобусі. Добре, що не чув усіх тих небилиць, бо закладав у вуха і ніс вату, намочену джином - аби остаточно розсмокталася пухлина в мозку, яку він не схотів дати вирізати молодшому Млинарському.

Багато всіляких леґенд про себе доводилося вислуховувати орнітологові, котрого в барі вважали мандрівним філософом - з часом він, переповідаючи і переповідаючи трактат, перестав згадувати Вітґенштайна.

66.Химернішою від орнітофіла була, може, дочка Папи Римського. Ніхто не міг знати - правда це чи ні, але те, що вона так казала, - правда. Зрештою, з нею ніхто не збирався сперечатися - всі були раді бачити неможливе.

Дочка Папи Римського писала п’яні п’єси. Принаймні так вона назвала свою письменницьку методу.

Їй якось набридло миритися з тим, що більшість цікавого відбувається тоді, коли вона п’яна, - найважливіші розповіді, найдотепніші жарти, найафористичніші думки, найориґінальніші ідеї, найпарадоксальніші розв’язки найболючіших проблем. І біда полягає в тому, - відчула вона, - що все це за хвилю неможливо пригадати. Тому дочка Папи Римського почала напиватися з олівцем у руці, записуючи кожне сказане і почуте слово. Динаміка її п’єс дуже залежала від випитого. Часом ближче до кінця актори говорили абсолютно незрозумілі речі. Ба більше, дочка Папи Римського впровадила ще один експеримент - ремарки точно вказували кількість і ґатунок напою, і авторка вимагала, щоб актори пили це на сцені за ходом п’єси. Нічого дивного, що траплялися цікаві імпровізації, які заводили дію в несподівані далекості.

Автобус Себастяна на кілька років став її творчою лабораторією, кабінетом, майстернею і житлом.

67.У 1942 році донька Папи Римського зібралася писати п’єсу про циганських дітей, які втекли з табору, й угорських жандармів, котрі їх розшукують. Жандарми доходять висновку, що дітей може вичислити дитина, яка уявляє собі, як діти думають і поводяться, і кличуть на допомогу дівчинку детектива. Дівчинка знаходить циганчат, хоч і не дуже легко - йдеться про іншість культур і цивілізацій (насправді дітям зустрівся старий Беда, він провозив їх у своєму панцерникові до кінця війни).