Тарас Прохасько - БотакЄ

Міст підскочив, підлетів, брили перемішалися в повітрі і покришилися, на місто впав лише пісок - весь одночасно.

(Кілька російських патронів - гострі кулі, на гільзі кирилична літера - Себастянові залишили лемки-дезертири, вимінявши на них трохи етеру).

4.Все у світі пов’язане через не більше, ніж чотири ходи. Так казав Франциск.

Усі у світі знаються через не більше, ніж чотирьох людей. Себастян знав Анну, Себастян знав Лоці. Лоці знав Анну, Лоці знав Себастяна. Лоці знав Перфецького. Художник Леонід Перфецький знав Анну. Перфецький рисував Анну в леґіоні УСС. Лоці зустрічався з Перфецьким у січні 1919-го в тимчасовій столиці ЗУНР Станиславові. Перфецький показував рисунки - Лоці впізнав Анну. Він розказував Перфецькому про ту, що була на малюнку, а Перфецький - як колись у фільмах Франциска - що було перед малюнком.

5.Анна була вродженою звідункою. Вміла всюди пройти, все побачити, все запам’ятати і, що найрідкісніше, докладно описати. Часто переодягалася в різні строї і переходила лінію фронту. Так було і під Болеховом. Одного разу вона пішла за фронт, коли почався російський протинаступ. Австрійські відділи відступили, відкриваючи наших стрільців. На нас пішли три фінляндські полки з трьох боків. Почався бій на багнети і приклади. Багато наших згинуло, у полон взяли сотника Букшованого, хорунжу Степанівну, хорунжого Свідерського, четаря Кравса, десятника Фрея. Решту трималися і відбили москалів. І раптом з того боку показалася у лісі Анна. Була перебрана на старого мужчину, обдерта, підпиралася довгим патиком. Йшла просто попри них. То не була необачність. Щось вело її таке, про що ніхто не довідався. За нею побігли троє. Анна взяла костур в обидві руки. Він був затесаний і гострий, як багнет. І станула проти трьох. Орудувала, як справжнім карабіном без набоїв - ніби багнетом і прикладом. Одному проколола горло, другому розбила голову над вухом, від третього дістала штиком у груди. Солдат ніяк не міг витягнути штика з поміж ребер, і Анна наче помагала йому, обхопивши пальцями лезо. Москаль настрашився, випустив карабін, він звісився і вперся прикладом просто в землю, Анна почала валитися вперед, але її підпирав карабін. Штик уже цілий вийшов ззаду. В одній руці Анна ще тримала свій костур. Ледве підняла його і вдарила по рушниці, яка не давала їй лягти. Приклад посунувся вперед, і Анна так і впала - наперед, зі штиком у грудях, який розвертався всередині. Підбігли ще солдати і докололи її на землі так, як вчать.

6.Перфецький віддав рисунок Лоці. Лоці приніс його Себастянові, попросивши - розпакуй конверт, як я уже піду.

На рисунку Анна не виглядала на мертву.

Голова лежить на якомусь горбику, лице погідне, губи не стиснені, ноги ледь підігнуті в колінах догори, одна рука - плавно вздовж тіла, друга - закинена у лікті до голови. Не було властивих мертвим рис - ні твердості, ні в’ялості, ні запалості, ні набряклості, ні навіть гострих зафіксованих кутів. Якби зняти одежу, виглядало би як класична натура в художній академії.

7.Він не міг сприйняти цю Анну за свою. Себастян узагалі не вірив у все існування Анни, якого сам не бачив, - таку вона мала здатність і за життя.

Але, дивлячись на малюнок, відчув себе так само, як на Юра 1914-го.

На Ринку аж до ночі грало дванадцять циганських трубачів із Суботиці. Джин лився з пожежних гідрантів. П’яний Лукач втикав у землю якісь пагони, які росли, аж бачило око. В каналах плавалося і танцювалося. Літали на всіх гойданках і трапеціях.

Коли вже всі поснули надворі, Лукач повів циган, Себастяна, Анну до себе. Цигани ледве встигали пити. Себастян не встигав обнімати Анну, і вона тулилася до музикантів. Потім замовкли труби і почалися співи. Всі співали, як перед шибеницею. Аж ураз протверезіли і згадали все, що знали, і сп’яніли знов - тепер надовго. Вони з Анною хотіли покохатися десь у куті, але не вдавалося, бо вона щоразу верталася ближче до столу, як починалася нова пісня.

На світанку верталися додому і не мали що говорити. За спиною ще галасували солов’ї, а попереду будилися жайворонки. Вони думали, що пролежать до дня з відкритими очима, але заснули, лиш стулилися. Останнє, що здалося Себастянові, - відзавтра почнеться інше життя.

Він прокинувся через дві години і хотів води. Побіг до хати Лукача. Цигани вже повставали і варили кашу на вогні. Були хіба що привітні. Себастян не міг зрозуміти, від чого так близько був уночі. І цілий день чекав ночі.