Тарас Прохасько - БотакЄ

13. 01Ще і ще раз переконуюся, що людині залишилося дуже багато від холоднокровних організмів, життя яких безпосередньо залежить від зміни температури зовнішнього середовища. Зрозуміло, що ми теж міняємося залежно від того, чи холодно, чи тепло. Але це не те, що я маю на увазі. Рештки холоднокровності прослідковуються насамперед на рівні роботи мозку.

Від перепаду температури міняється весь уклад мислення, світосприйняття, механізми пам’яті і можливості уяви. Коли гаряче, то думки не можуть бути подібні на ті, коли дуже холодно. Пам’ятаю дві свої найголовніші мрії і марева у війську. Коли на броні панцерника можна було смажити яєчню, я мріяв про холодні гірські потоки, сніг на гірських хребтах, сині басейни, вентилятори у просторих кімнатах із завішеними від сонця вікнами, сифони з охолодженими напоями, дощі, прогулянки засніженим лісом. Однак як тільки наставала зима з убивчими морозами і на внутрішніх стінах панцерника наростали багатосантиметрові крижані кристали, то марево ставало протилежним - тепле ліжко, напалені печі, спання з кішками, розпечений пісок, гарячі вина і зупи, пухнасті светри і шапки, багатогодинні гарячі ванни. Така от проста залежність мрій, пам’яті й уяви від температури.

Щоправда, тепер трохи інакше. З віком я почав любити зиму взимку, а літо влітку. Мені перестали подобатися перегріті хати. Тому я щасливий, що в моїй старій і запущеній квартирі працюють печі, а не батареї. В цьому всьому є особливий чар. Коли за ніч печі вистигають, вранці стає холодно навіть у ліжку, але треба вставати у ще більший холод, накинути на плечі старе пальто і перш за все запалити в п’єцах. Дуже приємно напалювати в кухні, в лазничці, гріти воду для миття у цебрах і баняках. Не можна йти з дому, поки не виключений у печах вогонь. І коли вже йдеш, то ніде, крім кухні, ще не тепло, бо кімнати нагріваються повільніше, ніж кахлі. Дуже приємно також не палити задля економії в якійсь із кімнат, і там - холод спіжарки.

Приємно спалювати в печі горіхову шкаралупу, листи, вітальні картки, гілочки новорічної ялинки. А потім вибирати попіл лопаткою і зберігати до весни для городу. Приємно курити в піч, слухати вночі гомін вітру і хурделиці в коминових лабіринтах. А ще приємно не залежати від жодних графіків подачі тепла - тоді можна мерзнути взимку або пропалювати в хаті посеред зимних літніх дощів. Але найголовніше - добові перепади нагрітості помешкання дають можливість жити природним ритмом, а не бути об’єктом великого комфортного інкубатора. Тому я хочу жити там, де п’єци.

15. 01У мене вдома живе (це крім різних людей) одна видатна рослина - араукарія. Якщо подивитися через вікно з вулиці, то її завжди видно. Араукарія ще нижча від мене, хоча має вже понад сто років. Вони дуже помалу ростуть, ці араукарії, у своїх Андах. Адже араукарії - андські сосни. І живуть вони якихось три тисячі років. Вони були дуже модні на початку століття в європейських помешканнях. Стиль сецесія кохався в таких орнаментах. І дійсно, вона дуже гарна. Має лапаті галузки, розміщені по чотири на одному ярусі. Напостійно в неї є не більше трьох ярусів. Решта поступово осувається, відмирає й усувається. А на вершечку наростають нові міліметри. Араукарію принесли моїй бабці в дарунок за якесь успішне лікування ще у 20-х роках. Тоді вона була не більша, ніж 40 см, хоч мала більше років, ніж сама бабця, яка тоді, щоправда, не була бабцею. Виходячи з власного темпу життя, араукарія була немовлям. Напочатку рослина нічого не усвідомила. Пізніше вона щораз більше вдивлялася у все, що відбувалося в хаті, і всі наші переживання вкладалися в її річні кільця. Адже доведено, що рослини, особливо такі досконалі, якщо не мислять, то принаймні все розуміють, відчувають і пам’ятають.

Часом з нею стає страшно. Це ж не так просто - бути свідком давніх подій і мати можливість прожити ще кілька тисячоліть, переживши всіх нас, усіх, хто тепер з нею. Ми, напевно, будемо для неї якимось напівреальним, напівказковим спогадом дитинства. Може, вона взагалі ледве-ледве нас зауважує - якщо зважити на різницю життєвих темпів. І вже точно, що вона не встигає сприйняти окремих подій з нами - як фотоапарат з неймовірно довгою витримкою не фіксує того, що десь рухнулося.

Так дерева, які живуть повільно, не зауважують, не можуть зауважити існування сезонних метеликів.

А я її час від часу купаю. І щоразу, виносячи сміття, бачу, що моє відро унікальне - бо в ньому - гілочки араукарії.