Тарас Прохасько - БотакЄ

Колись у Палестині й Албанії теж були суцільні ліси, кедрові. Але їх вчасно винищили. Тисячу років тому на них незле заробили. І тепер там дуже добре. Нема страху. Є радість. І весела музика, кам’яні надійні будинки, калашникови і наркотики. Є дівчата, завезені з різних нерозвинених європейських лісистих країн. Навіть білоруски і гуцулки. А в нас суцільні проблеми - крадіжки, закони, переступи законів, напряги, браконьєрка, суди, показові кримінальні справи, пресові скандали, якась корупція, травми, затримання плати, чорні гроші, сімейні драми, алкоголізм, моралізування після деморалізації, комплекси і страх лісу.

І лісоруби в нас якісь килаві. Все складається якнайліпше, а вони не можуть остаточно очистити землю від усіляких ялин, модрин, буків, грабів і смерек. Їм усі сприяють, усі допомагають. Обласні, районні і сільські ради роздають їм лісосіки. Вони мають добрі пили, машини, пилорами, можуть ними працювати з вечора до ранку. Лісничі і лісники показують їм найзаросліші місця. Міліціянти й інші спецслужби охороняють їхню роботу від ворожих спецслужб. Кожен, хто вміє працювати в лісі, готовий докластися до цієї боротьби. Заповідники створюють для того, щоби було з чого вибирати. Найдавніші праліси Європи віддають людям, які виглядають досить серйозними. Через брак доріг усі рубають там, де ближче, особливо над річками, бо там найбільше доріг, там найнижче, там ліс особливо небезпечний, бо стримує повені і зсуви. До того ж кожен, хто хоче, може, кожен, хто може, - хоче. Хоча би трохи. І ще - дрова для тепла дому, стружкові плити, які не потребують якісної деревини, експорт, митниця, сувеніри, ексклюзивні замовлення, шахти, шпали і т. д. І це не дало жодних результатів. Бо гори наші далі лісисті. Нема де ні попасти овець, ні посовгатися на лижах, ні посіяти конюшини. Добре хоч те, що ніякі маніяки не засаджують зруби якимись пагонами (проростками, саджанцями і деревцями).

Москва, яка могла би помогти, чомусь мовчить. А ліс росте. Він сам розлізається не тільки по зрубах, але й щодня захоплює якусь частку української території, де ще недавно були квітучі сади, плідні ниви, масні косовиці, чисті схили ярів і навіть промислові та оборонні об’єкти. Нам уже сняться наші жахи, а ліс росте. І поки ми з ним чогось радикально не зробимо, доти не буде в нас ні албанського, ні палестинського справжнього щастя. Й ірландського, трохи меланхолійного, теж.

Час був обраний якнайкращий. О четвертій годині на самий Великдень більшість людей, що залишилися на свята в місті, робила родинні й товариські проходи після обіду і перед тим, щоби знову піти додому щось поїсти або вибратися в гості. Були вичерпані вже всі можливості заповнити чимось великодню неділю.

Несподівану радість і атракцію подарувала містові музична група «Перкалаба», цього разу без жодної музики. Але ідея була просто чудова. Ще кілька днів перед тим музиканти оголосили, що о четвертій біля ратуші відбудеться фотосесія. Всіх охочих запрошують сфотографуватися для обкладинки нового альбому групи «Говорить Івано-Франківськ». Має бути добра обкладинка - нічого, крім колажу із сотень облич і постатей знайомих і незнайомих містян.

Сесія вдалася. Між четвертою і п’ятою годинами на ринку зібралася така дивовижна колекція типів, якій позаздрив би навіть Фелліні. А відомо, що він ціле життя придивлявся до людей і каталогізував найориґінальніші химерні тіла, черепи, носи, вуха, роти, руки, постави, щоби в потрібному, знаному лише йому, місці якогось фільму вставити хоча б на кілька хвиль того чи іншого зі своєї колекції.

Зрозуміло, що все почалося з друзів і прихильників «Перкалаби». Такої густини ориґінальних осіб давно вже не бачили у Франківську. Передовсім хлопці і дівчата з тієї верстви, яка є найцікавішою в їхньому вільному поколінні. Освічені і делікатні, іронічні й романтичні, любителі літератури, музики, гір. У них дуже багаті і гарні вирази облич. Вони вміють щось робити, але в них ожив якийсь найкращий гіпівський мотив. Що справді вражає, це дівчата у джинсах і вишиваних сорочках. Важко вигадати наповненішого духом гострого еротизму.

На цьому тлі ще краще сприймаються групи і сімейні пари, групи сімейних пар тридцяти-сорокарічних ветеранів усіх національних, мистецьких, музичних, наркотичних, літературних, вуличних, сексуальних, ідеологічних, публіцистичних, квартирних, пікнікових, перформенсових революцій попередніх десятиліть. Вони перейшли через таке різноманіття перехідних часів, поставали такими братами і сестрами, стільки разів ділилися і мінялися чимось найголовнішим і дріб’язковим… Їхні малі діти, котрі теж мали нагоду за свої кілька років запізнати більше, ніж ровесники, виглядають як нагороди учасників таємних бойових дій.