Тарас Прохасько - БотакЄ

Що кілька місяців весь швейцарський уряд - кабінет міністрів, що налічує сім осіб, на маленькому гелікоптерику відлітає з Берна кудись у далекі гори. Там, у скромній віллі, міністри впродовж двох днів розв’язують найповажніші державні справи в атмосфері цілковитого спокою і відірваності від щоденних дрібниць. Потім повертаються до столиці тим самим вертольотом. З точки зору служби безпеки будь-якої іншої країни така ситуація недопустима. Адже безпеки ніякої. Навіть не беручи до уваги відсутності охорони, беззахисності ґвинтокрила і вілли перед стрільцями і підривачами, може фатальною виявитися погода у цьому закутку Альп. І якось на запитання іноземних колеґ про те, що ж станеться із Швейцарією, якщо якоїсь миті загине весь (!) уряд країни, отримали страшенно людську відповідь: буде горе в сімох родинах…

Як на мене, то вся ця історія найкраще показує ту ідеальну ситуацію з владою, якої ніколи, ні за яких обставин неможливо досягти в нашій любій Україні. Бо швейцарці зуміли перетворити інститути влади на звичайний необхідний, але нічим не примітний менеджерський центр. Кілька фахівців, що беруть на себе важкий тягар обов’язку, який відриває їх на кілька років від нормального родинного життя, занять приватним бізнесом, творчості і самореалізації, позбавляє популярності і прибутків, працюють найманими робітниками у спільноти свого народу. Вони знають, що ці роки будуть викреслені з власної історії успіху, знають, що на їхньому місці міг би опинитися будь-який інший швейцарець. Але знають і те, що існують зобов’язання перед громадою, яка в такий спосіб існує вже багато століть, без якої нічого не важить жодна найвидатніша особистість, саме від стану якої залежить майбутнє їхніх дітей і внуків. І існує найбільша суспільна цінність - відповідальність, дане слово, чиста совість, добра репутація.

У Східній Європі, до якої належимо і ми, все зовсім інакше. Вся конструкція нашої суспільної свідомості тримається на кількох непорушних китах - влада існує для того, щоби всіх гнобити, ми мусимо жити так, щоби максимально уникати того, що влада вимагає чи пропонує, ми повинні самі вимагати від влади всього, що не можемо зробити самі, але не вірити владі, бо знаємо, що вона дбає лише про себе, та опинитися самому у владі дуже добре, бо тоді можна подбати про себе самому… Звичайно, існують ідеалісти, які прориваються у владу для того, щоби зробити щось доброго всім, але відомо, чим це закінчується. Зрештою, у нас це теж є дбанням передовсім про себе, реалізацією найрізноманітніших комплексів, маній, утечею від фобій, істерій і неврозів, замінником невдалого еротизму, відображенням нарцисизму чи неґативного нарцисизму, помстою за дитячі травми. Однак ідеалістів не забагато, щоби вони по-справжньому щось змінили в загальній панорамі.

Значно вагомішим є представництво тих, хто, керуючись особливостями нашої ментальності і хитромудрістю організації державного життя, знає, що можна виробляти, перебуваючи біля влади. Пофіґ ініціативність і невтомна праця, коли від одного розумного розв’язку перетворюєшся на доволі заможну людину. Демократична система хоч і змінила імператив «на наше життя вистачить» на інший - «треба встигнути за свій термін», не внесла принципових змін у підхід до справи. Навіть більше - збільшила вимушену інтенсивність кожного і сумарну кількість усіх.

Але навіть не це є найбільшою бідою. Найгірше приховується у східнослов’янському кодексі родинності, дружби, приятельства. Легше довести маєток до досконалості, легко пережити всі ситуації психологічної вдоволеності. Але нікому не під силу виконати всі прохання дружини, тещі, мами, коханок, однокласників, братів, кумів, односельців, однополчан, учителів дітей, лікарів, що оперували маму, сусідів, усіх, кому щось колись був винен, усіх, з ким нормально пилося, і багатьох інших добрих людей. У цьому - апріорна злочинність кожної української влади всіх-превсіх рівнів і ґатунків.

Усе могло би бути трохи вільніше і спокійніше, якби люди, котрі прагнуть отримати владу (а ті, що прагнуть, переважно добиваються свого), розуміли, що в наших умовах це те саме, що одружитися з курвою, навіть якщо перейнятий тим, аби її зробити кращою. Але плюси і мінуси - аналогічні.

Ніхто не може знати механізмів якихось просвітлінь. Невідомо, що, як, коли зрушує цілу загату різних знань, досвідів, натяків, образів, сумнівів і так званих остаточних розв’язків. Скажімо, в цьому випадку все відбулося в сантехнічному антуражі. Але режисура такого штибу, звичайно, не має жодного стосунку до значущості просвітління чи до теми, про яку йдеться.