Тарас Прохасько - БотакЄ

Шевченко мав альбоми записники. За все життя їх було п’ять. Ескізи олівцем, сепії, акварелі, записи народних пісень, якісь дати, чернетки віршів, інтимні нотатки, записи інших людей… Один з альбомів (оправлений у полотно, 58 сторінок) Шевченко почав у 1846 році під час подорожі на Волинь та Поділля. Його конфіскувала поліція під час арешту в 1847-му, але повернула поетові, коли той їхав на вислання (цікаво, чи траплялося щось подібне у практиці радянських органів?) У 1850 році солдата Шевченка ще раз заарештували, і записник знову потрапив до головної канцелярії таємної поліції. Отже всі записи стосуються періоду між 1846 і 1850 роками. А записів зовсім небагато - три подільські пісні, пісня і прислів’я уральських козаків, рисунок бандуриста, ескізи з Аральського моря і найбільша таємниця Шевченка.

Короткий план роману. Що б з того мало бути, що би з того могло вийти? Якими би ми були, якби роман, який він знав, був би написаний… Хоч досить і того, що Шевченка любиться ще більше. Отже, «Мало не з нічого - пан».

«Вміння користатися обставинами, агрономічні удосконалення. Жінка й чути не хоче про село. Розпач з приводу мережив мадам Рембо. Вілла в Палермо і двір на худобу. Урядовець з паперами, камердинер і камер-юнкер. Радість з приводу мантильки. Мрії про чарівний ефект на балі 7 цього місяця. Радість усіх радостей. Вістка про параліч.

П’ять літ пізніше, слуга, служниця, критичний погляд на свободу панни в припущенні своєї власної. Пан, потім пані, щоденні милі подружні сцени. Молоді. Сільське свято в Швейцарії на честь молодих. Незадоволення в родині. Сцена майже драматична.

П’ять літ пізніше, мережива подорожчали, невблаганна управителька. Пан не в настрої. Добрі результати агрономічних удосконалень. Ґуральня згоріла. Управитель викупається на волю. Дочка з незліченною родиною. Земська поліція».

Наперед засвідчую свою повагу до людини, яка кілька днів тому задала мені запитання, про яке хочеться розповісти. Справді, не йдеться про неї.

Але кілька днів тому одна дуже добра журналістка з Києва запиталася мене про мою найкоротшу і найточнішу формулу домашнього затишку. Перед тим вона попереджала, що цікавиться передовсім дуже особистими речами. Питала про вік, дітей, ганебні вчинки, ім’я пса, всілякі захоплення і куховарства. Мені це подобалося. Бо вперше хтось хотів довідатися про такі штуки. Я навіть повівся цілком не у властивому стилі. Вона сама про це натякала. Казала, що її цікавлять і плітки, і причини їх відсутності. Отже варто було би щось вигадувати - не так правдиве, як ефектне. У таких випадках важко зорієнтуватися відразу. Якщо не маєш досвіду саме відповідей на запитання такого ґатунку, то все твоє життя, переповнене неймовірними перипетіями, може перетворитися на найнудніше інтерв’ю у світі (скажімо, роздуми про те, чому є таке поняття, як широка душа, але нема жодної згадки про вузьку душу. І що можна собі уявляти, говорячи, що це, наприклад, була жінка з досить вузькою душею). Між іншим, колись я був неприємно вражений таким інтерв’ю з музикантом, який мені дуже подобався. Розповідаючи про найекстремальніші випадки у своєму житті, він чомусь наголошував на ночі, коли його випадково закрили в зоопарку, і перелітанні з балкона на балкон на другому поверсі готелю у Монте-Карло. І це при тім, що закрили його не в клітці, він спокійно переспав ніч на лавці в зоопарку. Просто моторошно вили гієни і леви. І це при тім, що на других поверхах усіх готелів Монте-Карло перила балконів зроблені з каменю завширшки біля тридцяти сантиметрів. Але нехай буде, що це було йому найекстремальнішим. Це ж його життя. З такими відчуттями нема чого сперечатися. Якщо мені холодно, а комусь тепло, то мене не цілком обходить його арґумент, що людині не може бути холодно при температурі вісімнадцять ґрадусів, бо власне вона вважається температурою комфорту, і - що найважливіше - йому зовсім не холодно.

Але до запитання. Про найкоротшу і найточнішу мою формулу домашнього затишку. Відповів я дуже швидко і точно. Не знаю, наскільки коротко, невідомо, скільки таких формул прокрутилося в голові за кілька секунд. Але моя відповідь була виважена і невипадкова. Власне про це хочу поговорити (як то буває у всіх анекдотах про психоаналітиків). Бо знаю, що вона була відкинута як непотрібна.

Я наполягав, що для домашнього затишку передовсім необхідне взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного, життя поруч, спільне життя цікавим. І все. Так буде найкоротше. І найкраще. А іншого виходу попросту нема. Я вже бачив прекрасні любові і співжиття, які лагідно померли тому, що стали нудними. І бачив драматичні зв’язки, котрі ставали незнищенними саме через присутність чогось цікавого. Зрозуміло, що не без взаємного старання, не без пам’ятання про те, щоби старатися, щоби…