Тарас Прохасько - БотакЄ

В армії я щиро був переконаний, що пекло зовсім не гаряче, а навпаки - страшенно студене. Ми жили в броньовиках і в спеку. Тоді всередині залізного пуделка було майже 80°. На броні ми смажили яєчню, руки постійно були попечені від необачного доторку до перегрітого металу. Але все це здавалося поверхневим - тобто таким, що впливає лише на твою поверхню, твою оболонку. Разило, нищило і мучило лише шкіру. Холод був значно глибиннішим і першопричинним. Найсуттєвіше він випорожнював тебе - щоб самому стати вмістом твоєї форми під час багатоденних автономних виїздів. Автономні - це означає лише тебе, твій БТР, лише малесенький ґенератор для радіостанції, який не може дати тепла, лише сніги, мороз і ліси. Тоді починалося пекло. Тоді пекло. Пекло зсередини, від костей, ти відчував кожну свою клітину, наче пляшку з водою, виставлену на мороз. Починався відчай, від якого міг тікати, але не міг утекти. Бо тепла ніде не було, а в тобі був лід.

Я вискакував з теплого панцерника, на внутрішніх стінах якого поростала крига, у відкриту ніч, бо здавалося, що всередині мороз тебе задушить, а ще холодніший відкритий простір не такий страшний, як замкнутість і скутість. Замерзало на лід усе, що було у флязі, замерзав хліб, замерзав навіть папір. Назвати це холодом я не наважуся. Це було межею, болем, чистотою, висвяченням, новонародженням. Це було життям. І саме це було пеклом. Бо воно було нескінченністю, безмежністю, конструкцією і звучанням цілковитої тиші. Це було безумством. Мороз робив із наших голів калік. Але ця історія буде вже завтра.

22. 12Отже - сьогодні продовження історії про мороз. Про те, як він робить з людини безумця.

Я багато разів бачив, як ламали людей - холодом, биттям, болем, хворобою, захланністю, страхом, смертю близьких, бідністю, приниженням, ламали лопатами, відрами з лізолом, насильством і підступом, брехнею і байдужістю. Я бачив, як ламали і як люди ламалися або ні.

Але лиш раз я бачив, коли цілком пристойна людина зламалася так, що перестала нагадувати людину. Навіть через рік у нього не відновилися мова, інтонації, голос, погляд, хода і рухи. В нього змінилося щось у голові. І зламав його мороз. Бездоганний та інтеліґентний, спритний і елеґантний офіцер з Пітера поїхав з нами в тріскучі морози в північні ліси. Його посадили на один із бетеерів. Він тримався і поводився на диво добре, правильно і гідно. Наша колона мчала безмежними лісами. Правило було таке, що треба було доїхати до певного місця, незважаючи на втрати. Тобто про тих, хто по дорозі залишався, ніхто не дбав.

І от БТР із бездоганним офіцером зіпсувався десь у найглибшій пущі. Троє людей залишилося посеред снігів і стокілометрових лісів разом із тоннами абсолютно неужиткового металу, який, однак, не можна було покинути. Сховок перетворився на пастку. Понад тиждень просиділи вони без їжі, без тепла, без вісток і чуток, без годинника і розуміння, що діється. Умови були такі, що холод був жахливий, але не давав їм можливості померти. Життя перейшло в інший вимір - мінімального жевріння на межі згасання. Ми ж доїхали до місця і працювали в такому ж холоді цілий тиждень. Але ми працювали. Ми мерзли, але не збиралися вмирати. В нас не було на це часу.

Коли через тиждень ми почали визбирувати своїх погублених і дісталися нарешті до цього бетеера, то на офіцера було тяжко дивитися. Він став звірком, він не міг говорити, думати, рухатися. Щось такого, як в оповіданнях Джека Лондона. У нього замерзли і згасли очі. Він перестав бути мудрим, добрим і активним. В нього замерзли мозок і всі відчуття. Ми водили його, як сліпого й німого паралітика. Коли ж він зігрівся, то не перестав бути замороженим.

Так буває з фруктами, які в стані замороження можуть зберігатися свіжими дуже довго, а коли розмерзнуться, то не стають справжніми. Їх можна вживати лише до компоту і то дуже скоро, бо інакше згниють.

23. 12Останнім часом у мене стерлося не лише відчуття різниці між окремими роками, а й днями тижня. Тому поняття «недільна прогулянка» стало моїм власним архаїзмом. І нема в тому нічого дивного, що ця недільна прогулянка відбулася в четвер. Урешті день був сьогодні для проходів якнайкращий - сонячний, сніжний, морозний. Сніг особливо сприяє мандрівкам, бо змінює простір - робить його порцеляновішим - поділеним, порційним, відгородженим у різних своїх фраґментах. Я опинився в найкращому районі нашого міста. Це незвичайний район магічних кварталів справа від невеликого парку, ліворуч від колії. Дивовижний світ іншого міста, спокійних вуличок, якими можна ходити, конкуруючи з автами, вілл і садів. Найцікавіше - вілли. Ними цей куток землі перенасичений.