Ірен Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

— Дякую. Дякую… — зашарілася вона і підвела келих.

Дзеленькнув кришталь. Вони випили і сіли.

— Я уважно розгляну ваші пропозиції, - сказав він. — Але цікавість ятрить мене вже зараз. Адже, наскільки мені відомо, вашу філію ЛСД ліквідовано. Інший на вашому місці склав би руки…

Вона сумно опустила очі долу, збираючись з думками.

— Це правда, — вимовила вона. — І я доповідала, через що це сталося…

— Так, так, — підхопив він. — Я пам’ятаю: передвиборний скандал з убивством однієї з вихованок…

Вона кивнула і її пересмикнуло, ніби вона знову брала участь у спостереженні, як люди в камуфляжі трощать лабораторію і викидають на вулицю клітки з мишами під нестерпний лемент її переляканих підопічних.

— А що новенького ви придумали цього разу? — посміхнувся він, наблизившись до неї так, що вона почула легкий запах жасмину від його охайної білої борідки.

— Все просто, — сказала вона, — ми дозріли до повної відкритості нашої програми.

— Можете пояснити до початку бенкету? — Він глянув на годинник і посміхнувся. — Переварюватиму інформацію разом із гусячою печінкою!

— Питання досить делікатне, і боюся, воно здасться вам дещо… грубим. На перший погляд.

— Тоді почніть з другого погляду! — засміявся він.

Вона розсміялась у відповідь.

— Замість того, аби фінансувати наші навчальні заклади і витрачатися на багаторічне утримання учениць та вчительського складу, — почала говорити вона, — ми і наші потенційні клієнти можуть вкладати гроші в… світові телепроекти, які виконуватимуть ту саму функцію що й ми, тільки набагато ефективніше.

Він зі здивуванням підняв брови:

— Тобто?

Вона зітхнула:

— Певно, коротко не зможу…

— Зможете, — сказав він. — Отже?

— Розумієте, Семе, ми всі стоїмо на вістрі бритви, і вона ріже нам ступні. «Нам» — це в глобальному розумінні: нам всім — людству. Це непевне і неприємне становище. Але воно вигідне тим, кому потрібно, аби суспільство зробило правильний крок — у потрібний бік. І для цього, як ніколи, склався гарний час: на лезі довго не встоїш! Варто лише трішки, буквально кінчиком пальця чи навіть подихом, підштовхнути до потрібного кроку. І вибір буде зроблено мимоволі, але з повним відчуттям, що ти зробив його цілком самостійно! Адже подих у спину — не постріл!

Він зареготав так, що пролив шампанське на свої білі штани, закашлявся, витираючи очі хусткою, замахав на неї руками, зробив ще купу кумедних і приязних рухів.

— Розумнице! Націлилися на моє місце, Енні?!

— Боже збав! — розсміялася у відповідь вона. — Я не вирішую світових проблем.

— Продовжуйте! — відкашлявшись та відсміявшись, попросив він. — Яким чином це стосується нашої організації?

— Ми, залучаючи кращих спеціалістів світової теле- і кіноіндустрії, вигадуємо і знімаємо телепрограми, які виконуватимуть ту ж місію, що й ЛСД! До речі, вони вже існують — як розвага, як видовище, як суспільні подразники. Але мета їхня — мізерна: заробити на рекламі і глупстві людському.

Ми ж поставимо це на ідеологічні рейки. Ненав’язливо, як… як подих. І щороку випускниць буде не сто п’ятдесят, а мільйони, тисячі мільйонів, яких, вже готовенькими, ми селекціонуємо, класифікуємо і розподілимо між нашими клієнтами.

Конфіденційно. Без всіх тих балів, знайомств і складання угод з подальшою відповідальністю. Це минулий день! Нашою справою буде лише тестування і розподіл вже готового біоматеріалу! А всю виховну частину справи виконають за нас телебачення, соціальні мережі та інші засоби масових комунікацій. Відпаде необхідність такої кількості людей.

Вона махнула рукою на двері, за якими нечутно гув вулик учасників конференції.

— Всі міркування і детальні розробки викладено в тій червоній теці, - втомлено додала вона.

— Я подивлюся її першою, — сказав він і посміхнувся: — Я й сам давно думаю про те, що світ більше не потребує штучного насадження глупства, він і сам почав досить активно виробляти і розповсюджувати його! А нам варто розвиватися в інших напрямках, охоплюючи більше царин: політику, мистецтво, літературу.

Він помітив, як вона здригнулась, а щоки вкрилися нервовими червоними плямами.

— Не шарійтесь, Ганно, — посміхнувся він, називаючи її тим іменем, з яким вона приїхала сюди, — я давно вже називаю речі своїми іменами. Світ тримається на більшості.

За великим рахунком, ця більшість, м’яко кажучи… не здатна мислити самостійно. І саме вона допомагає сильним світу цього заробляти гроші на своєму ж невігластві, глупстві, темноті. Я далекий від ідей про рівність. Я вважаю, що на тлі темряви сонце світить яскравіше. І це сонце має світити людям освіченим і заможним.