Артем Чех - Сині двері зліва

За три дні мати знайшла гроші. В іншому гаманці, який залишила в жовтій сумці.

— Я про ту сумку і забула, — сказала матінка. А Даша з докором та вселенською образою подивилася на нашого головного героя і промовчала.

— Чого ти на мене так дивишся? — кричав він. — Що таке, а? Що ти, думаєш, вища за мене, така вся чистенька, біленька! — кричав він. — Сама потім і підкинула ті гроші, бо совість замучила! Знаєм таких! — кричав він. — Всьо, не дивись на мене, дура! Не дивись! — кричав він.

Даша і не дивилась. Мовчки зібрала речі й вечірнім автобусом умотала до Ніжина, залишивши нашого головного героя з повною чашею злості. Він уже знав, що Даша, швидше за все, ніяких грошей і не брала, але настільки її не любив, що відмовлявся повірити в очевидне. Ще з дитинства вона була дурепою. Липневими спекотними днями вона бігала за тополиним пухом, ловила ті пушинки і загадувала бажання. Щось на кшталт: я хочу, щоб мій тато швидко бігав. Або: щоб у моєї мами були красиві очі. Наче тому батьку дуже треба було вміти швидко бігати, а материні вузенькі безбарвні ґудзики могло щось змінити на краще.

І коли Даша казала нашому герою:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Він відповідав:

— А ти пушинку? Дура!

Він бив її баскетбольним м'ячем по голові, лякав розповідями про півметрову аскариду та тим, що її батька заберуть на війну в Афганістан, палив їй волосся, а один раз навіть зламав Даші пальця. Просто взяв, підійшов і зламав. Вона навіть і сльозинки не пролила, через що наш головний герой від злості зламав батьків секатор.

Ну а потім вони виросли, і його сестра вийшла заміж за алкоголіка, який змушує її пити, й вона п'є, від чого теж уже стала алкоголічкою. Молоде подружжя живе тепер у Чернігові. Й іноді, коли Даша вип'є надміру, вона бере свою флейту, виходить на балкон і починає грати «пусть бегут неуклюже»…

На вулиці було гамірно.

Наш головний герой намагався пробратися до пішохідного переходу, але це виявилось нереальним, та й, власне, ніякої необхідності в тому не було. Машини на проїжджій частині спокійнісінько собі стояли й гуділи, немов живі бджоли, бо, як відомо, мертві — не гудуть.

Прослизнувши крізь суцільний силікон натовпу до проспекту Перемоги, наш головний герой був приголомшений ще більше. Справжнє стовпотворіння, вавилонський бардак, і людська маса, немов запліснявіла манна каша, безформним желе колихалася в різні сторони. Перейти на інший бік проспекту була лише одна можливість — через Повітрофлотський міст. І хоч натовп жирними, немов пальці кремлівського горця, хробаками стікав донизу, все ж пробратися на ту сторону було ще можливо. За кілька хвилин руйнівною силою живих столичних організмів легеньке тільце нашого головного героя було закинуте на ліхтар, але, стрибнувши на засніжений парапет мосту, над самим річищем проспекту Перемоги, він, обережно оминаючи рекламні щити, пробирався до цілі. І за якихось десять-тринадцять хвилин стояв під козирком спорттоварів, одразу за піцерією, коло банку та магазину меблів.

Ніколая ніде не було. Можливо, десь він і був, але явно не давав про це знати. Певно, він з іншого боку піцерії, або на розі, біля банку, чи трохи далі, де розміщена зупинка, — коло магазину меблів, чи взагалі під авіакасами.

— Ей, шановний, шановний! Ага, ви! Не підкажете, де тут авіакаси?

— Тут немає авіакас.

— А де найближчі?

— На площі.

— Якій площі?

— Перемоги!

— А тут точно немає?

— Тут є тільки спортивний магазин, піцерія. А, є ще банк. Ну і магазин меблів, звичайно. А кас, тим більше авіа, немає.

— Дякую!

— Та нема за шо. Зі святом!

— А? А, ну да…

І шановний зник у безпомічній круговерті пальт та серпантину.

Може, ще не прийшов? Мабуть, не прийшов.

— Астарожна-а! — загорланив хтось із натовпу, і над головами людей розірвалася якась салютинка.

— Aт, мать твою!

— Куди преш, падла!

— Падла?

— Расія! Лєта! Латерєя!

— Аптека! Уліца! Фанарь!

— Страну до ручкі довєлі!

— Сукі, нє давіте!

— Хто тут суки? Ви! Шануйтеся!

— А, ета ти, мудазвон щирий!

— Я патріот!

— Ти ніщєброд! Хохлосрач нєдодєланий! Мало вас в тріцатих пєрємарілі.

— Я в таборах був.

— Мало ти там бил! Бандеравєц.

— А ти — ворожою мовою! Хазар!

Нашого головного героя притискали до дверей магазину, він уперто мовчав, терпів, намагався виглядіти Ніколая, якого зроду не бачив, але однаково зазирав кожному до очей, чекаючи зустрічного погляду розуміння.