Артем Чех - Сині двері зліва

Багатосотенні, якщо не тисячні, орди взяли столичні вулиці в облогу. Бакалійники зачиняли свої лавки, банкіри з хрускотом ламали олівці і зривали краватки з власних ший, автомобілі сигналили в усіх тональностях, продавець кави безкоштовно розливав розчинну баланду кожному третьому, а еспресо — четвертому. З даху булочно-кондитерського комбінату пекарі запускали салюти та повітряних зміїв. Навколишній простір наповнювався бузково-жовтими та пурпурно-зеленими кольорами. Звідусіль лунав свист, крик, мат. Сріблястими кометами розлітався серпантин. У контейнерах зі сміттям палали автомобільні шини.

На додаток до всього біля нашого головного героя стрибала Рима й намагалася своїм писклявим голосочком щось донести до його на мить відключеного мозку.

— А? — відірвався від вікна наш головний герой і ошелешено поплівся до телефону.

— Алло, — мовив він у слухавку.

— Ну? — запитав Ніколай.

— Що це?

— Це — смерть!

— Яка ще смерть?

— Смерть.

— Поясніть, Ніколай! Пекарі із заводу навпроти запускають у повітря зміїв, а оскаженілі працівники міністерства транспорту кидають один одному під ноги петарди.

— Смерть!!! — радісно вигукнув Ніколай. — Так люди радіють смерті! Якщо глянути у чорнильні плями історії, то так раділи хіба страті Людовіка, якщо не помиляюся, шістнадцятого. Перша республіка, всі діла. Ну, ти мене розумієш…

— Я не надто розуміюся на історії, та й взагалі її не люблю. Надаю перевагу педагогіці.

— До сраки твою педагогіку! Ти глянь у чорнильні плями! Там усе червоним по дереву заляпано! Там усе є! Далеко бігати не нада!

— Куди бігати? — Наш головний герой навідріз відмовлявся розуміти бодай щось!

Але він усвідомлював, що все це розуміє Рима, інакше вона не стрибала б на одній нозі, наче чапля, хоча до чаплі їй було ще далеко — точніше, ніколи, от до жаби — набагато ближче, але цього наш головний герой не сказав, навіть не подумав, а якщо і подумав, то вправно це замаскував.

— Ти ще тут? — поцікавився Ніколай.

— Ага. Тут. І хотів би почути пояснення.

— Пояснення — потім! Знаєш коли? Я хотів би з тобою зустрітися. Давай, а? Давай, за півгодини біля магазину меблів, ну, коло банку, там, де піцерія така новенька стоїть, да-да, там іще спортивний магазин поруч з авіакасами. Зрозумів?

— П-приблизно.

— Домовились.

І Ніколай зник.

— Е-е-е… — Наш головний герой хотів запитати про те, як виглядатиме Ніколай і чи триматиме він у лівій руці журнал «Огоньок» за сімдесят другий рік, але встиг сказати лише «е-е-е», яке почула лише безкомпромісна порожнеча.

— Знайдемось, — пробурмотів він сам собі і глянув на Риму.

Та, викаблучуючись у корчуватому пароксизмі, вже і не сподівалася достукатися до нашого головного героя.

— Мера вбили! — викрикнула вона й обезсилена, немов марафонський вістовий, впала на пожовклий і затертий паркет.

— Вашого? — спокійно запитав наш головний герой.

— Нашого, нашого, — розплилася у жовтогарячій посмішці Рима. — Увімкни телевізор, сусід.

Сусід увімкнув. Невеличкий чорний телевізор слухняно блямкнув і замайорів не зовсім блакитним, але екраном. Майже по всіх каналах демонстрували заставку: припухла фізіономія покійного столичного мера з білим на чорному написом: «Столичного мера вбито».

Наш головний герой ніколи не надавав значущості політиці, а тим більше столичній. Знав, що мешканці сильно потерпали від ідіотичних коників свого мера, був у курсі, що над ним сміялися всі ті, над ким, у свою чергу, сміялася столична влада, бачив фотографії мера у різних газетах, але ніколи не фіксував на цій фізіономії особливої уваги. Але тепер він чомусь згадав дев'яносто другий рік. Йому було, здається, тринадцять чи, може, чотирнадцять років. Його дядя вже з півроку мандрував човником між Любліном та Ніжином: кип'ятильники, спирт, розетки з УТОСа йшли до Польщі, в Україну ж відправлялися жвачки, відеомагнітофони, презервативи. Ясна річ, вдома у їхньої сім'ї був і власний відак — «Панасонік», якщо наш головний герой нічого не переплутав, а плутав він рідко. Так чи інакше, прийшов наш головний герой одного разу до свого брата. Батьків якраз не було вдома. Дістали домашнє вино, цигарки «Магна», сіли на веранді, почали гратися у дорослих. Десь під стріхою цвірінькали горобці, світило сонечко, вино розігрівало організм.

— Знаєш, — сказав брат, — у мене є класна касета.

— Що?

— Касета в мене є. Хоч, покажу?

На саму касету дивитися нашому головному герою не хотілося, але брат збирався показувати, ясна річ, не саму касету, а те, що було намагнічено на цю плівку.