Артем Чех - Сині двері зліва

Артур зупинився. Спочатку він відмовлявся вірити цим словам, потім припустив, що наш головний герой таки може бути чесним і принциповим чоловіком, а потім… а потім, коли все це таки дійшло до його запаленого, як і ніс, мозку, він розгубився. Артур не знав, що говорити, як не знав, чи йти далі, чи сісти прямо отутечки на брудне слякотиння й заплакати з горя. Він був приголомшений.

— Я приголомшений, синку! Я не знаю, що сказати, і навіть міркую, чи не сісти мені прямо отутечки і не заплакати з відчаю! Це дійсно правда? Це правда, те, що ти оце тільки-но мені сказав?

— Ну… так.

— Давай, давай я потисну тобі руку.

І він заходився тиснути мляву пластилінову руку нашого головного героя. Але наш головний герой не відповідав йому такою ж силою потискання руки, він вдивлявся кудись уперед, де запримітив два знайомих силуети, що мирно й плавно, немов тихоокеанська риба-молот, прогулювалися під грудневими каштанами. Перший силует — він упізнав одразу — належав Марії Федорівні Корф. В одній руці вона тримала повідок, на якому висів зневірений у можливості спокійно попісяти пудель зятя, а іншою підтримувала другий силует, що явно належав Риті Львівні. Остання розмахувала клюкою й щось бурхливо доводила Марії Федорівні. Складалося враження, що вона навіть хоче вдарити нещасну консьєржку, тобто, перепрошую, concierge.

— …на мене розраховувати.

— Що? Ви щось сказали? — повернувся із світу того до світу цього наш головний герой. — Повторіть!

Артур повторювати не хотів (він змалечку не любив повторювати, як, власне, і переписувати, перечитувати й переробляти), але повторив:

— Я кажу, що за таких умов я весь твій. Ти зруйнував усі мої уявлення про людей, а тому мій знайомий юрист зможе все владнати безкоштовно. Тобто розлучення, злучення, перепрошую, одруження. І ти можеш у всьому на мене розраховувати.

— О, дуже дякую, — щиро всміхнувся наш голов ний герой, і вони рушили далі.

— До речі, мого знайомого юриста звуть Третичний Іван Зіновійович. Може, чули?

— Ні, не чув. У нас у селищі теж був юрист, Складаний. Василь Каменевич. Чули, ні?

— Не знаю, не чув. Бо мій юрист — Третичний. Теж туди ж, але парень свойський.

— Ну да, а то у нас Складаний. То зовсім інший, значить… От парочка була б. Третичний і Складаний.

Сміючись, двоє джентльменів обтрусили віником ноги і зайшли до будинку. Вже у ліфті, перед зупинкою нашого головного героя, Артур витяг з пакета сметану, а решту — булочки та кефір — протягнув нашому головному герою.

— Це тобі.

— Мені? — розгубився наш головний герой.

— Да, — скривився Артур, бридливо тримаючи пакетик на витягнутій руці.

— Але ж ви собі купували.

— Сметану — Риті Львівні. А от корицю я терпіти не можу. Ну і від кефіру у мене ізжога.

— Печія себто?

— Ага, — відповів Артур.

Наш головний герой, чиї очі вже встигли наповнитися сльозами вдячності та сердечного розчулення, прийняв гостинець і вискочив з ліфта, який тільки-но зупинився на потрібному поверсі, себто другому.

Під дверима нашого головного героя з невдоволеною міною сиділа Рима. Певно, вона чекала на нашого головного героя не першу хвилину. Ї ї невеликі і круглі, немов у дохлої свині, очі випорожнювалися жовчними іскрами зневаги.

— Сусід! — вигукнула вона, підіймаючись з бетонної підлоги. — Ти де лазиш?

— У булочній, — винувато посміхнувся сусід, відчинив двері і, перш ніж зайти самому, запросив Риму.

— Ясно, — відповіла Рима і зайшла до квартири.

Квартиру тим часом переповнював телефонний дзеленькіт. Наш головний герой приречено зітхнув і зняв пальто.

— Вітаю! Вітаю! Вітаю! — кричав Ніколай у слухавку. — Ти лише три з половиною години у столиці, тому тобі важко буде зрозуміти, але все одно — вітаю!

— З чим?

— Як із чим? Ти не чув? Виглянь на вулицю! Ти подивись, що там робиться!

— Я тільки звідти, там наче нічого не робилося.

— А ти глянь! Прямо зараз глянь!

— Та поясніть мені толком.

— Толком? Що це за слова такі? Ти звідки? Зі славного міста Пскова? Що це за «толком»? Ладно, не зараз. Виглянь у вікно, а потім повертайся і розкажеш мені про свої враження.

Наш головний герой знехотя підійшов до вікна й на мить втратив можливість вимовити бодай що-небудь. Власне, тієї миті, на яку ця можливість була втрачена, він і не збирався нічого вимовляти, але картина дійсно вражала. Ще хвилину тому на вулиці, окрім двох силуетів — Марії Федорівни та Рити Львівни, — нікого не було, а тепер відбувалося ціле дійство… Там було безліч людей — наче всі вони, що сиділи у своїх теплих нірках, багатоквартирних вуликах і фаталістично тісних комуналкоподібних мурашниках, повиповзали на вулицю й забахкали усім своїм піротехнічним арсеналом, що, очевидно, зберігався до новорічної ночі.