Артем Чех - Сині двері зліва

І з цими важкими думками наш головний герой викинув порожню пляшку кефіру до смітника.

За п'ять хвилин і вісім секунд наш головний герой встиг випрасувати сорочку, почистити черевики, що йому купила його матінка, пройтися спеціальним чистильним валиком по грубому сукну пальта й вискочити на вулицю. Але перед тим, як він вискочив, його зупинила Марія Федорівна. Вона була у дещо пригніченому стані, надто роздратована й неговірка.

— Коли вертатимешся, обтруси ноги! — лише це вона й сказала нашому головному герою, на що той, посміхаючись і випромінюючи доброзичливість, відповів:

— Я завжди обтрушую ноги. А ще хотів би спитати стосовно Валі!

Після цього він замовк, очікуючи, що Корф сама заковтне закинуту блешню й підхопить розмову, проте вона лише похитала головою й відвернулася до маленького чорно-білого телевізора, який показував заставку з м'ясистими наростами на півекрана.

— Ей, ви чого? — запитав наш головний герой, не на жарт розхвилювавшись.

Але Марія Федорівна не відповіла. Натомість прикрила двері до комірчини й опустила на її віконечку квітчасту шторку.

Постоявши з півхвилини, наш головний герой зробив певні висновки стосовно поведінки Корф. Не в гуморі. Саме такими були ті певні висновки. Ще за якусь хвилину з'явилися інші висновки стосовно того, чому саме Корф була не в гуморі. Мабуть, вона поважала цього мера, можливо, любила на обід посьорбати гречаного супчику…

— Я сам би його посьорбав, — промовив наш головний герой.

Вийшовши з будинку, він одразу втрапив у людську мішанину, яка хаотично рухалась у всіх можливих напрямках, штовхалась, скалила зуби й зично гиготала, наче над містом хтось розпорошив мішок смішинок. Коли у дитинстві наш головний герой з чогось сміявся, його троюрідна сестра Даша питала:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Це її «Ти шо, смішинку з'їв» завжди дратувало нашого головного героя. Та й сестра, зрештою, викликала тільки негативні емоції. Вона з сім'єю жила у Ніжині, тихому провінційному містечку на півночі України. Там узагалі проживала добра половина його родичів, інші ж мешкали в Носівці, ще меншому і провінційнішому містечку, розташованому трохи південніше. Наш головний герой народився якраз між цими двома містечками, у тоді ще тихому селі зі своїм газовим сховищем, лікарнею та школою. У колгоспі, одному на три села, працювали майже всі їхні мешканці. І батьки нашого головного героя, і сусіди, і батьки сусідів. Батьки сестри як ударники труда висіли на дошці пошани заводу «Нєжинптіцемаш» і завжди були в пошані у райвно, а матір сестри, Ганну Віленівну, навіть возили до Югославії. У вісімдесят третьому.

І була в них така пречудова сім'я, що іноді аж гидко ставало. В той час, як наш головний герой з друзями хуліганили та заради розваги випорожнялися у водонапірні башти, ставили досліди на колгоспних кроликах і робили у сараї вибухівку, аби підірвати в Носівці пам'ятник Леніну, Даша, чиста і доглянута, таскала у фанерному футлярі флейту, бігала на танці та читала пристойні книжечки. Батьки всіляко оберігали свою доню від різноманітних зовнішніх чинників, що могли хоч якось негативно вплинути на Дашу. Вони купували їй довгі спідниці, в дев'ятому класі змушували носити шкільну форму, заплітали бантики й водили до окуліста та дантиста. Сім'ю нашого головного героя при цьому не те щоб зневажали, але зверхнє ставлення до землеробів та гречкосіїв було помітне у кожній сказаній ними фразі.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питав Сергій Володимирович, батько Даші.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питала Ганна Віленівна.

І кожної осені вони приїздили на своєму доглянутому, як і Даша, «москвичі» й охоче приймали допомогу від батьків нашого головного героя. Кілька мітків картоплі, яблука, тушонку, домашню ковбасу, буряки, моркву, сало…

І коли «москвич», ущерть напханий всілякими харчами, завертав за ріг вулиці, з вікна висовувалася голова Сергія Володимировича, і він кричав:

— Можливо, ми можемо чимось допомогти?

— Ага, — спокійно відповідав батько нашого головного героя, — неодмінно.

Одного ж разу Дашу привезли на літо до їхнього села. Це було якраз між дев'ятим та десятим класами. Щоранку по три години Даша грала на флейті — за рік вона мала вступити до Київської консерваторії, їла самі лише овочі та м'ясо — ніякого хліба чи, господи прости, гарніру. Після обіду вона дві години спала, потім читала, а перед сном ще годину грала на своєму інструменті. Наш головний герой особливої уваги на ту Дашу не звертав. Бігав собі з друзями на рибу, гасав на мопеді, курив на задвірках школи, пив самогон. Аж поки у матері не зникли гроші. Половина получки. І, ясна річ, у такій ситуації ніхто на Дашу не подумав. Ніхто, крім нашого головного героя. В тихому вирі, як відомо… Відомо, але не всім. Як же ж наш головний герой намагався докричатися до своєї матінки, що це, мовляв, вона, Даша, що такі хороші й старанні, такі ясочки-янголятка якраз і крадуть, такі якраз і позбавляються цноти у тринадцять років. Якщо не раніше. Кричав, кричав, та ніхто його не слухав.