— Ні, боже збав! Не мовчу! В жодному разі! Ніяким чином… Просто… просто хотів упевнитися, що ніхто на вулицю не вискакував.
— Ти вискакував!
— Я?
— Ні, Юра!
— Який Юра?
— Господи, конюх, ти недоношений чи з Драбова?
— Ні, я з-під Носівки. Значить, привиділося. А як я тут? Чому я такий?
— Який?
— Ну…
— Безпорадний?
— Приблизно.
— Не пам'ятаєш?
— Зовсім.
— Аніскільки?
— Ані…
— Артур, розкажи йому, мені нервів не вистачає на цього ідіота.
Артур випрямив спину, хруснув кістками й розказав, що наш головний герой вийшов на вулицю, хотів було перебігти через дорогу, але послизнувся на крижинці й гепнувся, а тут ще й «жигульонок» не встиг загальмувати як слід, внаслідок чого лишилися сліди від ушкоджень на голові та спині.
— А Рима? Ти до мене заходила? — запитав він у явно знервованої Рими.
— Ну? — пискнула карлиця.
- І мера вбили?
— Ну, якщо вірити телебаченню. Хоча йому в наш час вірити… не знаю. Мабуть, убили. З таким не жартують.
— Рима! — зупинила Риму Рита Львівна. — Тобі тут чи вже вдома врізати?
— Вибачте, матусю.
— Отож!
— А куди я йшов? — запитав наш головний герой. Він згадав, як кудись ішов, але сама ціль уявлялася дуже туманно й розпливчасто. В магазин? Навряд чи. Присмак від кефіру не першої свіжості був присутнім досі. На вокзал? В аптеку? Просто так, прогулятися?
— На зустріч із сантехніком ти йшов. Не було тобі чого робити, як просто так прогулюватися.
— А петарди бахкали? Люди раділи?
— Та бахкали, бахкали твої петарди. Пораділи та й порозбрідалися. Велика справа — вбили якогось там мера.
Рита Львівна стояла спиною до нашого головного героя й вдивлялася у темне вікно.
— Але ж ви його не любили!
— Ну, не любили. Придурошний він був. Так і наступного любити не будемо. Тобі вже краще?
— Голова болить.
— Артур, дай йому аспірину.
Артур поплентався на кухню, де зашарудів склянками та пакетиками з фармацевтикою, а Рита Львівна, відірвавшись від темного, немов кров Петра Аристарховича Жирняго, вікна, кішкою — навіть більше — риссю — стрибнула до дивана, на якому знемагав наш головний герой.
— Ну що, дружок… Рима, допоможи Артуру! — Рима покірно щезла. — Ну що, конюх мій славний, женитися захотів?
— А? — наш головний конюх, себто герой, не зовсім зрозумів такої агресивної ескапади.
— Питаю, захотів женитися? Квартирка приглянулася?
— Н-ні, я навіть не бачив її.
— Ну так, звичайно… дарованому коню… Хоча тобі з конями якраз у житті мати справу доводилось…
— Та що ви говорите, Рито Львівно! Я навіть і в намірах не мав.
— Не мав, кажеш?
— Господи, і ви туди ж! Одному пояснював, тепер вам.
— Кому пояснював?
— Н-нікому, — наш головний герой раптом зрозумів, що може закласти товариша. Яким би той не був, але позитивне начало в Артурі засаджено було хоч і глибоко, але міцно.
— Щось ти виляєш, наче глист на обідку. Значить так, не буду з тобою церемонитися, конюх. Нашо тобі та шльондра? Не перебивай. Я все розумію — личком вийшла, нічого не скажеш. Тільки на передок вона слабкувата, розумієш… гулять піде — не встигнеш під ковдру стрибнути.
— Та як ви можете! Та…
— Що таке? — уїдливо потурбувалася Рита Львівна.
— Ану йдіть з моєї квартири! — вибухнув наш головний герой і засоромився.
— З моєї! - І Рита Львівна своїми довгими руками схопила нашого головного героя за горло.
— П-пустіть, — прохрипів наш головний герой. — Пустіть, кажу, а то сам можу…
— Що ти можеш?
— Можу!
— Ну-ну?
І тут наш головний герой, сам того від себе не очікуючи, правою рукою, зігнутою в лікті та в кисті, з усієї сили вперіщив Риту Львівну по фізіономії.
— О-па! — сіла Рита Львівна на підлогу. — О-па, — повторила вона.
Якщо цього наш головний герой від себе не очікував, то того — тим більше, і це «того» несподівано вирвалося з нього другим ударом по вже підпухлій та розчервонілій фізіономії Рити Львівни.
— Ще? — запитав наш головний герой, нервово трясучи головою. — Можу ще!
Рита Львівна, очманівши від такої зухвалої зненацькості, навіть не намагалася піднятися. Міцно заплющивши очі, вона розмахувала кулаками, намагаючись поцілити у нашого головного героя, але той, немов ошпарений, вистрибнув із ліжка і в самих трусах заходився бігати, немов у ритуальному танці африканських аборигенів.
— Ах ти ж сучище! — кричала Рита Львівна.
В цю мить у кімнату зайшли Артур та Рима. Побачивши таку картину, вони на мить розгубилися, але переборовши свою розгубленість, кинулися на допомогу Риті Львівні. Піднявши й посадивши її на диван, вони стали вірними пажами по різні боки від свого царка.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу