Артем Чех - Сині двері зліва

— Ату! — закричала Рита Львівна й указала пальцем на потенційний об'єкт цькування, проте з місця ніхто не рушив. Чи Артур з Римою не знали, що таке «ату», чи наш головний герой виглядав надто беззахисним.

— Ату! — знову прокричала Рита Львівна. — А то поб'ю!

Після цих погроз вірні хорти зробили по два кроки у бік нашого головного героя, але той, ставши у бійцівську позу, відбив у них найменше бажання атакувати.

— Ну! — крикнув наш головний герой, і голос його мав ті нотки відчайдушності, що бувають у людей, яким немає чого втрачати. В армії його навчили не тільки нападати, але й захищатися. Він був неперевершеним стратегом і тактиком і на папері, і на практиці. Особливо якщо ця практика стосувалася рукопашного бою. Англійський бокс — це вам не іграшки.

Зрозумівши, що битва програна, Рита Львівна піднялася з дивана і, вкладаючи у свої слова нескінченний запас ненависті, промовила:

— А ти, я бачу, бійцівська рибка, — око Рити Львівни помітно зафарбовувалось у колір хустинки з відомої воєнної пісні. — Давай щось вирішувати, конюх. Програвати я не звикла. Або зараз я викликаю наряд, і тобі це коштуватиме недешево, або ми йдемо на перемир'я і ведемо діловий діалог. Ну?

Варто зізнатися, що наш головний герой хоч і був не з боязких і задніх ніколи не пас, більше того, в його звичку навіть не входило крутити волам хвости, але від своєї витівки він помітно тремтів, адже бити людину кулаком в обличчя не завжди приємно.

— Добре, діалог.

— От і славно. Артурчику, друзяка, залиш нас, добре?

Артур, тримаючи у руці склянку з розчиненим у воді аспірином, коротко кивнув, шморгнув носом і подався до виходу.

— Чекай, — зупинила його Рита Львівна. — Дай мені цього пійла, — і вона одним махом заковтнула пузирчасту рідину.

Залишившись утрьох, вони розсілися на кухні. Рима, Рита Львівна і наш головний герой.

Стіл, за яким вони сиділи, весь був засипаний крихтами від хліба та залитий плямами від чаю, але це нікого аніскільки не пригнічувало. Звичайна ділова зустріч. Хіба без краваток. А що стосується нашого головного героя, то від хвилювання він так і залишився в самих трусах. Його білі, в ніжно-блакитному візерунку вен ноги час від часу привертали увагу Рими, чого не могла не помітити Рита Львівна.

— Вдягнувся хоча б. Ти, село.

Грубість за грубістю так і сипалися з неохайного, майже клоунського рота Рити Львівни, але наш головний герой до цього вже звик і чудово розумів, що людину у шістдесят з гаком років не переробиш. Він мовчки вийшов до кімнати й надягнув оксамитові фіолетові брюки, що колись виграв у речову лотерею, яку щомісяця проводила сільрада.

— А ти піжон! — висловилась Рита Львівна з приводу брюк, і від такого нечуваного комплімента наш головний герой трохи навіть обм'якнув, неначе надувний круг, пиптик якого відкрили на кілька секунд.

Рита Львівна ще не почала говорити, і дух діалогу лише витав у повітрі над столом. Наш головний герой намагався зазирнути у недалеке майбутнє і зрозуміти, що ж це за діалог такий і в якій тональності він проходитиме. Що потрібно ненаситному Пантагрюелю в спідниці від приватного щастя нашого головного героя, яке відношення має ця карлиця, єдина молодша донька Пантагрюеля, до діалогу, і чи не краще було б все-таки викликати наряд? Від людей у погонах хоч знаєш, чого очікувати, а від цих божевільних — один тільки клопіт… Хоча й міліція навряд чи танцюватиме мазурку на втіху нашому головному герою.

— Тобі немає де жити? — раптом почала Рита Львівна нав'язувати свій діалог.

— Найближчі три тижні — є, - очікуючи підступу, відповів наш головний герой. — Принаймні гроші за вашу квартиру я заплатив.

— Я не про це. Я глобально, — і вона єхидно, наче єхидна Єхидна (ким же тоді була Рима: Сфінксом, Цербером чи Химерою?) посміхнулася. Під оком у неї розквітнув фінгал, не менший за корфівський. І якщо у Марії Федорівни він мав переважно синє забарвлення, то тут ситуація складалася дещо по-іншому: суто з точки зору колористичного задуму — це була неперевершена гармонія, як фіалкове легато, яке перегукувалося між брюками нашого головного героя та підбитим оком Рити Львівни. Якби хтось посередній, позбавлений естетичного смаку та художнього мислення, подивився на це захоплююче поєднання кольорів, він би просто сказав, що так, дійсно, синець і брюки — одного відтінку, але якби на це глянула людина з вищою естетичною освітою, поціновувач прекрасного, здатний розрізняти до сорока відтінків блакитного, він, хоч-не-хоч, але згадав би свою незнану мут всує і від такого потрясіння, напевне, не змішав би масло з темперою, від чого й «вечеря», очевидно, виграла б у битві із всемогутнім Хроносом.