Артем Чех - Сині двері зліва

— М-да, — важко грякнула Марія Федорівна. — Покровителька, — зітхнула вона. — Я тобі знаєш що скажу? Тут невеличка проблемка з'явилася. Ти не станеш чоловіком моєї доньки.

— A? — все ще усміхався наш головний герой, хоча добре розумів, що з цим, у принципі, можна було закінчувати.

— Ага, що чув.

— Але ж як?

— Так.

І тут до нього все дійшло. Він якось моментально, себто миттю, а ще себтіше — блискавично все-все зрозумів. Вся картина стала перед ним, уся, повністю, абсолютно, чітко і ясно, прямо і рівно, буквально, точно й остаточно — в натуральну, як то кажуть, величину. Його мозок загудів поршнями й плунжерами, усі шестерні, наче в непідробному швейцарському годиннику, закружляли у злагодженому вальсі, і все спливло на поверхню, немов загребущі комерсанти початку дев'яностих спливали під мостом Патона.

Наш головний герой згадав ранковий променад, Риту Львівну, її голос та міміку, побачив усю ту махіну, яка регульовано працювала на цю жінку з короткими ногами та довгими руками. Він побачив усіх юристів, лакеїв, денщиків з розпущеними хвостами, усі ці висушені, немов квіти без поливу, контори, квартири, весь кооператив, який працював на неї, всю цю безжалісну круговерть.

— Рита Львівна? — запитав наш головний герой. У його голосі було стільки спокійного драматизму й холодного напруження, що Марія Федорівна, піджавши губи, лише тихенько нявкнула:

— Да.

— Але ж ви моя покровителька! — прокричав наш головний герой. — Ви!!!

— Тільки Валю ти однаково не отримаєш. Ех, бідний, бідний Іван Іванович. Він так хотів до матінки…

— М-да… — протягнув наш головний герой. — Що, за місце на вахті боїтеся, за тепле й насиджене місце? — презирливо процідив він і глянув на Корф так, як Кібальчиш, певно, дивився на Плохіша. Або як Маяковський на Сєвєряніна.

— Да, боюсь! — розпачливо промовила Корф, і її рука витягнулася зі скрученою дулею. — Впав тут нам на голови. Ї хав би ти додому! Селюк!

— Хто?

— Селюк! Знаєш шо, забагато розкомандувався! Вали давай до свиней! Як там Рита Львівна казала… Цей… Конюх! О! Конюх ти, от ти хто! Давай у стійла!

— Фігушки вам, Віро Євсеївна! — мовив наш голов ний герой і кинувся до ліфта. В нього не вистачало сил вислуховувати цю ахінею й остаточно збагнути, як тепле місце під сонцем, точніше, під трубою центрального опалення, змінює настрої незначних людей із найнижчої, навіть позарангової сходинки чиновницької драбини. Фігушки вам, Віро Євсеївна, фігушки.

За дві з половиною хвилини він стояв на сьомому поверсі перед жовтими, як піски Сахари, дверима. Він гарячково тис на дзвоник, а лівою ногою стукав у двері. Дзвоники мають властивість залишатися нечутними, удари ногами — рідше.

Наш головний герой припинив гатити ногами у двері тоді, коли вони відчинилися. Ще півхвилини тому він очікував побачити на порозі шістдесятип'ятиметрової квартири з балконом розхристану й наповнену терпким соком Валю, в його голові розкадровувалися картинки бурхливих обіймів, гарячих поцілунків, нестримних катань по підлозі й імпульсивних взаємопроникнень, але відчинилися двері, і вся його нафантазована розкадровка посипалася прахом та попелом, битим склом й обгорілими пелюстками сподівань. Десь так.

На порозі стояла далеко не Валя, а ближче Іван Іванович. І хоч той був розхристаний та, певно (цього ми достовірно не знаємо), наповнений терпким соком, однак бажання злитися з ним у поцілунку або разом качатися по підлозі у нашого головного героя не виникло.

— Так і двері зламаєте, — промовив Іван Іванович, облизуючи тонкі губи. Це, мабуть, свідчило про те, що нашого головного героя він бачити не очікував і тепер явно хвилювався. А ще Іван Іванович гриз яблуко.

- Іване Івановичу, — наш головний герой яблука не гриз, але хотів би, тому оце його «Іване Івановичу», швидше, було адресовано яблуку, ніж безпосередньо Івану Івановичу.

— Яблучко? — запропонував Арманьяк. — Проходьте. Наш головний герой пройшов. Від яблука не відмовився.

- Іване Івановичу, — вдруге промовив наш головний герой. — Де Валя?

— Валя спить.

— Послухайте, Марія Федорівна заявила, що Валі мені не бачити як власних вух…

— Так і заявила?

— Ні-ні, не так, звичайно. Львів… Рита Львівна хоче мене оженити на своїй єдиній наймолодшій доньці. Рима — дівчинка хороша, навіть добра в якомусь сенсі, але ж не мені з нею бути… розумієте? А Марія Федорівна тепер не віддає мені Валю. Боїться за своє місце.

— Чекайте-чекайте… Як не віддає? Хто її питати буде!