Артем Чех - Сині двері зліва

— Мені можна просто кип'яточку долити, — промовив наш головний герой.

— Та що ви їй-богу!

— Та нічого, — посміхнувся він і раптом почув голос Валі, яка поцікавилася наступним:

— То чим ви займаєтесь?

— Я лікар. Власне, я кілька днів лише в столиці, тому навіть не знаю, чим зайнятися. Роботу шукаю.

— О-о! — обличчя Валі явно випромінювало зацікавлення. — Лікар! Я теж…

— Я знаю, — посміхнувся наш головний герой.

— Да, я розповідав йому про тебе. Трошки, — втрутився Арманьяк, возячись із чайником.

— Цікаво. Але знаєте, якщо ви розраховуєте на те, що я влаштую вас до ОХМАТДИТу, то помиляєтесь…

— Валюш, що ти кажеш гостю! До чого тут? — з болісною мімікою проказав Іван Іванович.

— Та ні, не хвилюйтеся. Я навіть і не хотів за спеціальністю…

— Так уже й не хотіли? — примруживши очі, з недовірливою інтонацією спитала Валя.

— Ні, не хотів.

— Я вам повірила!

— Ну добре, хотів, — здався наш головний герой, — але просити вас про це не збирався.

— Так уже й не збиралися?

Насправді наш головний герой збирався, але не хотів. Себто не хотів саме звертатися. Натомість він відчував, як тремтять його ноги, як підкочує щось важке до паху, як бубонить у мозку одна-єдина фраза: Господи, я її хочу. Я її хочу. Я її хочу.

І вже не бачив він у Валі тієї покірності та слабкості, недокрів'я та витонченості, які здалися йому такими виразними у першу їхню зустріч. Над усім залишилась одна тільки фраза: я її хочу.

Від того нашому головному герою стало раптом настільки неприємно і совісно перед самим собою, що він так і не відповів на Валине майже риторичне, але питання, а лише опустив очі, від чого хибні висновки вигулькнули самі собою на поверхню виразної паузи.

Якби ж вона знала, чого він тут опинився. Якби вона знала!

— Добре! — раптово вигукнула Валентина Казимирівна, відшукуючи босою ногою капцю. — Ми зробимо так: післязавтра у нашій лікарні поетичний вечір. Ви приходите, слухаєте, коли читатиме наша головна — аплодуєте. Під час виступу Лідії Марківни або Василя Кириловича — невдоволено кривитесь і ховаєте очі. Ясно?

— Ясно.

— А потім читаєте самі.

— Читаю?… — злякався наш головний герой, чудово розуміючи, про що йдеться.

— Свої віршики читаєте, це незрозуміло?

— Але ж я не пишу… — скис наш головний герой.

— То напишіть. А потім, коли всі все прочитають і почнуть розливати спирт у склянки, я скажу, що ви також лікар. І вже тоді, якщо ви сподобаєтесь нашій головній… насправді, вона всього лише завідувач діагностичного відділення, але добре знає, як на кого впливати… так-от, якщо ви їй сподобаєтесь, вас візьмуть на «швидку». А тоді вже будете доводити власними кров'ю і потом, що ви варті чогось більшого, ніж просто робота на «швидкій», і можете бути повноправним лікарем, мати свій кабінет із ширмою, кушеткою та аптекарською шафкою. Ну, а якщо не сподобаєтеся… то вибачайте… — Валя підвелася з диванчика. — Все, буенос діас. А ти, Ваню, не напивайся!

— Так ми ж чайок!

— Я сказала.

Вона сказала і вийшла з кухні. Наостанок війнула коричним теплом та свіжим потом (щойно було «кров'ю і потом»… десь тре замінити), махнула грудьми і зникла у кімнатах.

— Характер, — виправдався Іван Іванович за дружину й невідомо звідки дістав пляшечку арманьяку. — Давай, за твоє здоров'я.

— Та я не…

— На сон грядущий — саме воно.

— Ну, хіба трошки…

Те, що наш головний герой ніколи не писав віршів, було не зовсім правдою. Писав, утім це було дуже давно і поросло вже високою соковитою травою, як, бува, поростали свого часу посічені козацькими шаблями татари в степах Таврії. Але готувати якийсь віршик до літературного вечора у лікарні — це вже був зовсім ідіотизм чи, вибачте на слові, пародія на… на… наш головний герой навіть не міг придумати, на що. Так чи інакше, він почувався вищим за весь цей балаган і рідку грибкову поросль на тілі суспільства. Він волів би, щоб його прийняли на роботу за його професійні якості, а не за аплодисменти їхній заввідділом чи то пак мімічні зведення Валиних рахунків із якимись там Василем Марковичем чи Лідією Кирилівною…

З цими думками він приймав душ, на щастя, сантехніка працювала справно. Сантехніка? Цей довгий день, цей безкінечно довгий день, який уже добігав кінця, минув майже без розмов з Ніколаєм, більше того, він минув у такій самотності, що тепер наш головний герой був би не проти поговорити хоч із самим дияволом, якщо той, звісно, вміє говорити. Ех, що то було за життя?