Артем Чех - Сині двері зліва

Секунд із двадцять брат нашого головного героя шарудів у батьківській спальні, після чого обережно виніс чорний паралелепіпед, на якому ручкою було написано «мультісрільми». Від спальні до відіка касета неслася з таким трепетом, немов то і не касета зовсім була, а полковий стяг чи, не дай бог, зіниця ока.

Сам мультісрільм нашого головного героя не вразив. Ну, порнуха, то й що? Бачив він уже таке, не маленький. Он у Сєрьоги карти були такого ж характеру, та й у самого під матрацом удома лежав поцуплений у ніжинського бариги журнал «Cats» — куди тому Сєрьогє з його картами. Але одна деталь у фільмі нашого головного героя вразила. Це були два величезні м'ясисті нарости, вони поглинали в утробу весь навколишній простір, немов кити поглинають планктон, і навіть оператор (це було видно з картинки) боявся їх і крупний план знімав тільки зумом. Ці нарости, зрештою, так запали нашому головному герою в голову, що час від часу спливали в його пам'яті невикатаним яйцями переляком… Туди, де дівка коси не чеше…

І от зараз, дивлячись на заставку з фізіономією вбитого мера, наш головний герой пригадав оті нарости і зрозумів, що губи мера були якщо не репродукцією, то копією тих статевих губ щонайменше. Подумки він посміхнувся і вимкнув телевізор. Його ця новина аніскільки не хвилювала. Його хвилювала Валя, але позаяк він не знав, що йому робити, то чекав. Попри всі вбивства, якісь надскладні обставини, кризи — він чекав. Правду кажуть: не знаєш, яке прийняти рішення, — чекай.

— Ну! — закричала Рима. — Що я тобі казала? Вбили? І знаєш хто? Якийсь псих. Його вже затримали, а він сказав, шо хотів стрибнути у метро під поїзд — жінка пішла, діти якісь не такі вийшли, — але вирішив спочатку зробити киянам подарунок. От і зробив.

- І що?

- І нічого! — роздратовано пискнула Рима. — Ти якийсь тупий! Убив! Тепер свято!

— Він і вам заважав?

— Нам?

— Ну, всі так радіють. Може, я не в курсі…

— Не в курсі, понятно! Моя мамка, царство їй земне, усіх дідків та бабусь, які вмирали на її, можна сказати, руках, пам'ятає, і на кладовище до кожного з них щомісяця навідується, а тепер… от!

— От? Що от?

— А нічо! — спалахнула Рима, навіщось штовхнула нашого головного героя і шмигнула з квартири.

— А нічо… — повторив наш головний герой і дістав з пакетика булочку з корицею та кефір. Останній не вирізнявся першою свіжістю. А що, зрештою, у цій державі було коли-небудь свіжим? Хіба повітря над водами Бистриці… хіба…

Хіба ревуть воли над повною мискою? Чому ж наш головний герой почував себе таким незахищеним, нещасним, втомленим, наче диявол, якщо диявол взагалі може бути втомленим. Куди діти свій розум, до якої дірочки темної його сховати, аби не гриз душу, не виїдав її чайною ложечкою, не дробив усохлі кістки чавуном моралізаторства, не колупав пальчиком ранку… Все від того розуму, все горе від нього.

«Чому, — думав наш головний герой, — мене має хвилювати така звичайна річ, як передобідній променад Рити Львівни та Марії Федорівни? Першій, судячи з її віку, корисні прогулянки, друга — безпосередня підлегла першої, і тому в них мають бути свої звичаї, традиції, так би мовити, обряди будинку номер тридцять. Чому це обов'язково має бути пов'язано з моєю персоною? Звідки такі параноїдальні умозаключения? У рідному селі я був, як кажуть на Півночі, рубаха-парєнь, мене поважали, любили, я мав чудову репутацію, і серед мешканців цілого району вона була найчистіша! Я бинтував дитячі пальчики, накладав гіпс, діставав з дихальних шляхів сливові кісточки, я, врешті-решт, був упевнений у завтрашньому дні. Всі були чисті, відкриті, світлі, можна сказати, душею, а в цьому місті, де ледь не щодня вбивають мерів, я заблукав на нещасних двадцяти квадратних метрах, я розгубився, я злякався, я боюсь зайвий раз глянути у вікно і побачити там пекарів, боюся своїх сусідів, які наче й непогані люди, але ще дивніші за тих пекарів, працівників міністерства транспорту і продавщицю з булочної! Ї хні вчинки або зумовлені тим, чого я не розумію, або нічим не зумовлені взагалі… І в мене є всього лише один друг. Один на десять столичних районів. І цього свого друга я навіть ніколи не бачив. Сантехнік, любитель чорнильних плям історії, балагур і чудило. Ексцентрик. Оригінал. І в мене є всього лиш одна наречена, настільки одна, що такою одною може бути хіба єдина молодша донька Рити Львівни. Наречена, яку я бачив один раз, в яку закохався і якої взагалі не знаю. Можливо, я собі її вигадав? Або виглядів… з паперу… І тепер мучусь, прогинаюся під усіх, кожному намагаюся довіряти, раболіпствую, сервілізм свій зрощую, наче мешканець Хванчкари зрощує пагін дорогоцінної виноградної лози. Якась у мене ідіосинкразія на це місто, якась душевна сверблячка, висипка.