Форостина Оксана - Duty free

Тарас тим часом рулив до прикрашеного різдвяною ілюмінацією одноповерхового будиночка, оточеного мокрими дерев’яними столиками. Він нагадував Джеймса Бонда: його всюди впізнавали офіціантки, бармени та барменки, вахтери та непривітні чоловіки бандитського вигляду. Офіціантки при цьому розпливалися в усмішці, а барменки особливо привабливо спиралися бюстами на ляди.

— Дай Боже здоровля, дівчата! Як у вас нині, кава вродила?

Дівчина грайливо засміялася у відповідь і проспівала: «Вам як завжди?».

— Дівчатка, і моєму колезі зробіть таку, як ви вмієте, щоби очі вилазили. У них в їхній Америці так не вміють, як ви, правда, дівчата? — Тарас підморгнув огрядній тітці, що випливла з кухні.

— Так, щоби очі вилазили, то тіко наші дівчата вміють! — тітка зареготала усім своїм величезним бюстом та черевом, зухвало дивлячись на Елайджу.

Вони вийшли з кавою на вулицю.

— Пане Елайджа, а це правда, що наші жінки найгарніші в світі? — хоча вчора ввечері вони вже були на «ти», зранку Тарас не наважувався продовжити спілкування на тих самих засадах.

— Вони направду дуже гарні. — Елайджа відповідав на це запитання разів чотириста щонайменше.

Вони трохи помовчали.

— Але з ними і важко, правда?

— Та з іншими також нелегко.

— Жінки — вони завжди все підраховують: скільки часу вона на тебе витратила, скільки сліз через тебе пролила, шаг вправо, шаг вліво — і будь ласка, получі рахунок.

— Угу.

— А ще — плачуть. Ну як можна людині щось пояснити, коли вона плаче?

— Так, розумію.

— І ніколи не визнають себе винними, — продовжував Тарас, сідаючи за кермо. — А Ви одружені? — делікатність не була Тарасовою найбільшою чеснотою, але він дуже старався звучати делікатніше.

— Ні, я, що називається, у стосунках.

— Вдома, з американкою?

— Так.

— А як воно, якщо порівняти з нашими? — було видно, що Тарас подумки ступає по мінному полю.

— Передбачливо, — відповів Елайджа після паузи.

Тарас задумався і деякий час дивився на дорогу.

— Ви тільки не смійтеся. Якось я одного чоловіка віз, дуже поважна людина, народний депутат, кількох скликань, здається. Ну, з наших чоловік, розумієте? Ми з ним увечері виїжджали з Франківська, й чогось раптом вирішили зупинитися на Окружній, кави випити. Так ось, заходимо в кнайпу, нікого нема, тихо, музика не грає, свічки на столиках тіко горять. Ми собі такво сіли, закурили собі, чекаємо, чи хтось до нас вийде. І тут, знаєте, виходить до нас така кобіта, гарна, як янгол. І ми, прошу пана, якось обоє в той момент зрозуміли, що вона не може така гарна тут отак просто каву носити. Я то собі так думаю, що то й не людина була зовсім.

— Я, здається, щось таке подібне пригадую… — Елайджа намагався посміхатися дуже стримано. — Думаю, я то бачив у фільмі Тарантіна.

— Ви тойво, прошу пана, з мене смієтесь, а ми тоді ледве встигли ноги звідтам зробити.

— І народний депутат з вами ноги робив?

— Ще й як робив! Ми з ним тоді про це не говорили, бо мені якось тойво, було невдобно його питати, я людина проста. Але якщо вже народний депутат… Йому то, може, звично, вони там, знаєте, всі упирі у тій Верховній Раді.

— А, ну то значить, чоловік розбирається, одразу зорієнтувався. І що, ви навіть не заговорили до тої пані?

— Та ні, ми кави замовили, а вона так пішла, тихо-тихо, ніби не важить ніц. Тіко на кухню — ми й драла!

— Я читав, у вас тут ще в горах лишилися такі народні обряди… подібні на поганство?

— Прошу?

— Ну, це ніби як шамани.

— А… Та дідько їх розбере, хто з них мольфар, хто не мольфар. Кажуть, по гірських селах навіть дяки з церкви підробляють цим. Ну, служать у церкві, а поза тим приймають замовлення, так би мовити. Ну, там на приворот чи то навпаки, на розлуку, чи навіть на смерть. — Тарас стишив голос.

— А що церква на то?

— А що церква? Церкву парафіяни утримують, а парафіяни задоволені. Фул сервіс, так би мовити. Тут тобі й гріхи відмолять, і чоловіка принадять…

Тим часом гори залишалися вже далеко позаду. Вони в’їхали у смугу маленьких містечок між Франківськом і Тернополем — «серце Галичини», сказав би хтось із них, якби хтось із них був схильний до пафосу.

«Тепер вони не виглядають так сумно», — подумав Елайджа. Галицькі містечка були занурені у свої буденні справи, жваві у передчутті передвеликодніх клопотів, у сонячному світлі вони виглядали майже ідилічно. «Але яка ж, напевно, нелюдська, безнадійна туга — жити у такому ось містечку, зустрічати кожен весняний довгий і чудовий вечір, знаючи, що тут з тобою ніколи нічого непередбачуваного не трапиться. Хіба побутово-виробнича травма. Велике місто здатне дивувати, у ньому може статися щось несподіване, незаплановане. А це означає, що кожний день несе надію. А на що сподіватися, коли знаєш усіх і все?».