Форостина Оксана - Duty free

Жах був таким сильним, що протягом перших тижнів заціпеніння рятувало його від розпачу. А потім він таки почав боязко приміряти життя без неї: як це буде — ходити містом, знаючи, що зустріч із нею нічого не принесе й нічого не змінить, бо їх уже нічого істотного не пов’язуватиме? Як це буде, якщо його місце займе хтось інший? Чи вона поведе того, іншого, на той самий дах? Невже цілий організм із підгнилого дерева, каміння й темної цегли, випарів підземної ріки, протягів і запахів, брудних вікон, гіпсових крил і чуттєвих бетонних вигинів не збунтується, якщо місце Елайджи посяде хтось інший?! Хіба не ділив він із ним — цим організмом — острах і сперму, дріж і тілесне тепло? Чи зможе він — Елайджа — кохатися серед цього міста з іншою жінкою, чи не розверзнуться під ним усі ці тутешні зелені й брунатні безодні? А може, це якраз і є кара за їхню необережність, бо своєю ірраціональною частиною Елайджа завжди відчував, що вони з Вандою ходили краєм темряви, що їхнім оберегом у цих спонтанних прогулянках на межі органічного світу була їхня пристрасть, точніше, засліплення, й це обеззброювало тих, чиї кордони вони у своїх незграбних сліпих рухах порушували, й помилування їм було помилуванням сліпцям, що ходять над прірвою.

У їхніх стосунках — а точніше, не-стосунках, бо Ванда не телефонувала нескінченно довго, — тож добре, в Елайджиному стосунку до Ванди стало менше легкості та пристрасті, натомість він із методичністю й наполегливістю маніяка, інвентаризував увесь багаж, що вона по собі залишала: їхні спільні друзі та знайомі, книжки, які вона рекомендувала йому прочитати, концерти та театральні вистави, на які він ходив сам, тепер уже не стільки в надії її зустріти — а що би він їй сказав? — скільки шукаючи відповідей, а, можливо, потай сподіваючись, що таким чином, нашаровуючи на себе її знання та досвіди, він зможе дочекатися, коли вони до нього приростуть і, може, він перетвориться на неї саму, й тоді вони завжди будуть разом.

«Гавтоматично!» — сказав би Блюм, якби Елайджа наважився і, головне, зміг би йому це пояснити.

На третій рік перебування Елайджи у Львові життя в місті трохи пожвавилось. «Вавилон» закрили, натомість відкрили для широкої публіки інший, раніше закритий клуб у підвалі лялькового театру, й якось воно пішло. Перші концерти відіграли, звичайно, «Клуб галогенів» та інші маститі групи, зокрема, й запрошені з Києва. До «Ляльки» злізалися всі, кого Елайджа раніше зустрічав у товаристві Ванди, Феї, Блюма, а також інші знайомі, яких за цей час у нього завелося вдосталь. Рок-концерти, «кислотні» вечори та всілякі довколамистецькі вечірки для своїх врівноважували дискотеками по суботах та неділях, серед інших тут іноді діджеїла й Ванда. Вона також перенесла сюди свою міську базу, благо тут працювали старі, вавилонівські ще, бармени.

До «Ляльки» підтягнулося багато нової публіки. На суботні й недільні дискотеки приходили гопніки, але навіть компромісна, як на такий заклад, музика їм не завжди подобалася, й постійними клієнтами вони майже не ставали. Правда, й серед гопніків траплялися свої фріки, які часто приходили «по приколу, подивитися на припизжених» або й трохи розслабитися в атмосфері любові та бєспрєдєлу, яких так бракувало в їхніх суворо реґламентованих гопніківських буднях. Як не дивно, тут їх толерували, вочевидь, із педагогічною мотивацією. Елайджа також зустрічав тут знайомих з бізнесу і навіть своїх колеґ по роботі та вперше сам відчув солодке, майже сімейне єднання цих — таких різних — людей. Вони, як виявлялося, тим чи іншим боком знали одні одних, а декотрі й справді були родичами, принаймні сюди приходили ще й їхні діти, наприклад, син Блюма від першого (й останнього) шлюбу, який здебільшого тусувався з діджеями. Серед щільного тютюнового диму та пивних випарів — тут була задуха, особливо на концертах популярних груп, набивалося чоловік двісті — ці люди ставали навдивовижу відкритими, і, здавалося, ніде більше так вільно тоді не дихалося.

Елайджа відкривав для себе цілком нові для нього шари цього химерного плетива, як от молодих, років по 20, музикантів із дивною, не схожою на те, що він чув тут раніше, музикою та рішучістю в запалених очах. Вони мали своє коло безкомпромісних прихильників, переважно їхніх ровесників, і трималися трохи осторонь від усіх. Одного з них, Діна, Елайджа пригадав: він знайомився з Вандою того вечора в ґалереї, на відкритті Блюма. Тепер на ньому була та сама потерта куртка, тільки поводився він уже впевненіше і явно був центром цього нового товариства. Елайджі Дін нагадував юного Артюра Рембо з фільму «Повне затемнення».