Форостина Оксана - Duty free

Толічек був на голову нижчий за більшість із них і абсолютно не належав до типу чоловіків, яких батьки дівчат воліли би мати за родичів. Він умів танцювати у клубі до четвертої ранку і о восьмій уже бути на роботі, один розважати цілу компанію київських аудиторів, робити нахабні компліменти жінкам, вічно ночувати десь по знайомих і подобатися навіть тим, кому його робота з тих чи інших причин приносила неприємності. Батьки дівчат цього потенційно проблемного зятя толерували, розуміючи, що їхні мудрі дівчатка врешті за Толічка заміж не захочуть.

— А ми з Лєночкой на тебе дивимося цілий вечір, — знаючи проблему Елайджи з російською, Толічек старанно підбирав українські слова.

— Да, ты нам очень нравишься ! — грайливо закинула голову й розлилася сміхом Лєночка. — Будешь с нами танцевать ?

— Прошу?

— Ми вирішили, що ти у нас сьогодні будеш королем вечора.

Лєночка і Толічек весело подивилися на Елайджу. Він не був певний, чи правильно зрозумів їхнє запрошення, але таки не наважився сказати вголос те, що відчув у їхньому компліменті. Вони його безперечно збуджували, але він не до кінця розумів, про що їм ідеться. Чи вони справді мріють залучити його у свій веселий і відвертий секс, продовжуючи в такий спосіб вечірку, вивершуючи те, з чого вона була сплетена: жести, рухи, вигини й погляди, що ніколи нічим не закінчуються, але вкупі створюють відчуття спільного радісного, як у підлітків, напруження? А чи вони просто щедро випромінювали довкола щастя й еротичний шал і несвідомо прагнули обдарувати ними його пригнічене, нетрахане єство.

— Ну, ми тут десь будемо, — посміхнувся Толічек і потягнув Лєночку за талію у натовп.

— Красавчик ! — нібито до Толічка голосно просміялася Лєночка.

Елайджа ще деякий час втикав у двозначність їхньої пропозиції. Можливо, вся справа у тому, що віднедавна він почав відчувати на собі ознаки посиленої уваги. Точніше, не тільки на собі, але й на інших молодих та симпатичних хлопцях. Невже раніше він цього не помічав? І погляди, і жадібні очі, і нервові рухи. Інколи йому хотілося кричати, втекти, сховатися — тільки би не відчувати цих вібрацій під светрами і джинсами, під костюмами і сукнями, не бачити цього масляного блиску очей і пальців, цих поправлянь краваток і дружніх обіймів. Елайджа почав думати, що, напевно, ніхто, крім нього, не зауважує цього, що він перетворюється на героя фантастичної оповіді про відьмацькі польоти: вип’єш якусь їхню хуйню, а потім бачиш, як твої знайомі трахаються з козлами. Навіть трохи круто, коли тільки не закінчується дуркою й антидепресантами. Чому він раптом став чутливим до цього липкого відчаю довкола, а від жіночої уваги йому найчастіше хочеться проблюватися і помитися?

Елайджа і Тарас виїхали з Франківська дуже рано. Ранок — найсмачніша частина доби, приємніша надворі, ніж у ліжку. Туман, свіжість і не зіпсута картинка довколишньої дійсності — якою б вона була, якби нам вдавалося не псувати її собою.

Вони нестерпно довго виїжджали на окружну дорогу. Тарас говорив без упину, жваво коментував учорашній вечір, будівельний бум у Франківську, обсяги грошової маси, що надходить у регіон через WesternUnion , себто від заробітчан, гірськолижні курорти в області, нелюдські ціни на гірськолижних курортах, нарікав на лінивих гуцулів, на те, що народні сувеніри, які продають при дорозі туристам, уже виготовляють у Китаї.

Невиспаний Елайджа не витримав і попросив заїхати десь на каву. Придорожні генделики у будь-якій країні світу створюють ілюзію найсправжнішого та найважливішого місця. На відміну від міських кав’ярень, вони не є театром, вони не є місцем, куди люди приходять миритися зі своєю ідентичністю (я — це я, бо кожного ранку читаю газету та п’ю свій еспресо саме тут, серед собі подібних), ані туристичними крапками, де повітря аж іскрить від напруги — так усі очікують один від одного імітації щастя та розслабленості: переповнені краси та насолоди, такі місця змушують людей відчувати себе щасливими, всі намагаються прибрати належного вигляду, кожен думає, що це тільки він дуже старається насолоджуватися цим моментом без планів, поспіху, соціальних обов’язків, цим щемким поєднанням цинамонових, дерев’яних та лакричних запахів, хвиль парфумів і döner -ів, шарів світла та вуличного гомону, — натомість усі інші направду кайфують, а не прикидаються. Кожен у святковому натовпі відпрацьовує свою роль у цій виставі, десь на глибині ховаючи свою гіркоту від того, що не вдалося втрапити в резонанс із загальним відчуттям щастя та безтурботності. У придорожніх генделиках раді всім. Більшість заїжджає сюди, аби більше ніколи не повернутись, тому до клієнтів тут ставляться поштиво — вони мають щось від мертвих: беруть свою каву і зникають у великому світі, й ще невідомо, чи цей великий світ взагалі існує.