Форостина Оксана - Duty free

Але в більшості випадків його мандри у внутрішньому Львові відбувалися у сонячну погоду, було літо, пахло травою і смітниками. Він збивався на манівці, заходив у траву і пісок подвір’їв старих австрійських будинків, виходив із балконів просто на зелені галявини, галявини ставали парками, парки — схилами Високого Замку. Інколи він непритомнів від жаху і прокидався, бо на його шляху з’являлися мовчазні інфернальні постаті — старі жінки у бавовняних халатах і капцях або чорні коти, їхній погляд означав, що подорож закінчено. Десь під ранок він згадував, що вся ця викривлена топографія йому знайома, і якби сновидіння повторювалися кілька ночей поспіль, він би рухався все швидше й швидше. З кожним разом він переконувався, що завантажується одна й та сама карта, але він кожного разу йде іншим маршрутом. Наприклад, він двічі виходив за межі міста: одного разу рухаючись уздовж зарослої травою трамвайної колії, яка закінчувалася аж на залитих сонцем полях і пагорбах, а другого — піднімаючись парком-горою, таким густим, що світло ледве пробивалося крізь гілки, а потім якимись робітничими передмістями, гаражами, вузькоколійками, вагончиками з водярою і шашликами на картонних тарілочках із цівками кетчупу. Він точно знав, що він у східній частині міста, точніше, південно-східній, десь позаду залишалися яри Нового Львова і парк Залізні Води, і привиди ветеранів з орденами на грудях, які цим парком ходили. Він завжди знав, чи він на півночі, чи на сході.

Лише двічі Елайджі вдалося більш-менш упевнено протриматися у цих снах до ранку: було холодно й сіро, він йшов хребтом горішніх вулиць, бачив згори метушливі трамвайні зупинки, якісь кіоски, якісь ятки, людей із парасолями, площа внизу нагадувала набережну Дунаю з боку старої частини Буди, та й самі горби — горби Буди, там навіть був якийсь сірий монумент, щось неймовірно радянське. Елайджа прокинувся з відчуттям переможця, майже зрозумівши правила гри.

І лише одного разу, вже після повернення до Штатів, він побачив білі мури зблизька, невідомі боги його сновидінь забажали, аби фортеця нагло матеріалізувалася посеред плетива квазі-львівських вулиць. Елайджа завмер перед цими неспівмірними зі Львовом масштабами, абсолютною невідповідністю величезного замку-храму мармулядовому Львову. Романські світлі стіни були оточені пісками і сонцем, і вітром, і якимись археологами — вони діловито сновигали довкола з лопатами, з фотоапаратами, із закоченими рукавами. Елайджа довго йшов уздовж розжареної сонцем білої стіни, аж доки побачив на фронтальному боці храму-замку візантійську мозаїку, здається, Оранту, страшну андрогінну парсуну, якась англомовна тітка у світлих бриджах та панамі щось йому пояснювала про цю «визначну пам’ятку архітектури», а він тим часом зрозумів, що нагадувала йому біла фортеця, до якої він стільки років йшов у снах. Так, напевно, подумав Елайджа, виглядали фортеці хрестоносців у Святій Землі, романська геометрія Латинського королівства на Близькому Сході, загублене стилістичне непорозуміння, яке ніхто й ніколи вже не побачить так, як його бачили тоді, у часи Другого хрестового походу.

На той час, коли він почав снити цим дзеркальним містом, він уже стільки находився Львовом, що майже наблизився до місцевих у розумінні його справжньої, неочевидної структури — зшитих докупи островів між невидимими каналами, радикальних іншостей, втиснутих у мікроскопічний простір. Якщо дивитися згори, два квартали видавалися тісно приліпленими один до одного, а насправді були схожі на дві країни, не просто не дружні, але й навіть без дипломатичних представництв, із різними календарями, кліматичними умовами, атмосферним тиском, а відтак запахами, світлом, повітрям — липким або ж прозорим і нечутним. Через протяги площ і маґістральних вулиць наскрізь прострілювалися квартали, які вливалися у поточний плин часу з іншою швидкістю, ніби несучи з собою пісок і глину, обтяжені цим намулом, знуджені від своєї повільності. Тут у кам’яницях відкривалися крамниці й кафе, вселялися нові мешканці, але повітря у під’їздах пахло смертю усіх, хто тут колись жив, будь-яке джерело світла мутніло та розсіювалося. При цьому сусідній квартал міг летіти стрімко, мов дошка серфера, і виносив на собі все нові й нові покоління у міський потік, до усіх, не розбираючи, привітний: до останньої ґенерації дітей партійної еліти в яскравих угорських футболках та штанах-бананах, пластунів, задумливих дівчат із нелеґальними сірими копіями заборонених романів, мажорів, реабілітованих дисидентів, чиновників Незалежної України, підозрілих типів, що тримали в квартирах бультер’єрів, та експатів на кшталт Елайджи.