Форостина Оксана - Duty free

— М-да, пацан нє жилєц на цьому світі, — спіймав Елайджин погляд на сцену відомий франківський літератор, з яким вони поруч сиділи за барною стійкою, спиною до бару, й потягували пиво.

— А що з ним? — здивувався Елайджа.

— Талановитий. Я б навіть сказав, ґеніальний. Зараз почуєш.

Елайджа слухав і відчував, що поруч зі світом, який він уже вважав своїм, виростає щось нове, чого він ще до пуття не розумів, і ніби розвертає це місто на кілька градусів: зсуваються вулиці, інакше падає світло. Він був зачарований цією зміною й боявся її, боявся, що поки їх розвертає, все, що він знав, любив і так старанно вбирав у себе, порозлітається, ніби під час шторму, і що його друзі вилетять за борт, і він сам, і Ванда — вилетять за борт. Можливо, Ванда та її хлопці відчували щось подібне, бо Елайджа помітив на їхніх обличчях дивну зосередженість. Те, що робив Дін, було на них і схоже, й несхоже. Ну, гаразд, ці пацани, на відміну від «Клубу галогенів», бавилися електронікою. Водночас, подібно до них, розгортали величезні повітряні полотна. Тільки ось, порівняно з «галогенними», ці повітряні партії видавалися безмежними, несли Елайджу в провалля, вивертали й кидали об землю, в них було стільки відчаю й надриву, стільки простору й небес, що Вандина група здавалася верхом стриманості, поміркованості та старосвітськості. Ця їхня відчайдушна стрімка електроніка походила з іншого ландшафту — не з вологого кам’яного центру з його теплою еротикою, зосередженого на собі, як Уроборос, а з промислових околиць, зі схожої на сотні інших потворної забудови біля залізничних колій, звідтам, де доцентрова сила міста слабне, його сирен уже майже не чути, настає протверезіння від їхнього заколисуючого співу, й можна віднайти вену, яка з’єднує місто із зовнішнім світом, мало хто знає, що за цими залізничними коліями вже починається, наприклад, Київ — це лише один крок, один сон, ледь помітна окові зміна кадру.

«Цих би хлопців відмити, одягнути й хоч завтра на MTV», — подумав Елайджа і трохи засоромився цієї думки, бо зловив себе на тому, що стосовно Ванди він такий певний не був (а вона ж якраз і належала до тих львівських сирен із цього серединного в’язкого світу). Їхні тексти були по-підлітковому смутними та пафосними, не завжди доладними, навіть Елайджа розумів, що це не така добра поезія, як у «Галогенів», і Дін не співав так добре, як Ванда, але вкладав у спів усю свою приреченість, що її тепер побачив Елайджа. «Справді, або вирветься, або нєжилєц», — подумав він наприкінці концерту.

— Що, пацани, вставили вам? — власник клубу Марек штовхнув Формаліна плечем.

— Добрі. Незіграні, але добрі, — похмуро буркнув Формалін.

Поки Дін та його група біля сцени приймали вітання, цигарки та келишки коньяку від прихильників, Елайджа намагався вловити, що саме в них змусило його відчути невідворотний зсув, закінчення однієї епохи та початок іншої. О’кей, вони були молоді, модні, подекуди з тату й пірсинґом і, судячи з музичних цитат, дуже просунуті, а водночас відверто невипещені, не схожі на тих хлопців, переважно з діджейської тусовки, кого Ванда називала мажорами. Вони виглядали дорослими і відчайдушними, ніби до всього у цьому житті готовими, ніби їм уже не було що втрачати. Вони ще не мали за спиною жодного компромісу, і їхні вірні фани також ще не мали, тут і тепер була їхня зоряна година, вони тримали цей момент за яйця, й усі юні душі довкола були їхніми, вони говорили з ними про щось таке, що було недоступне старшим і Елайджі зокрема.

Почалася дискотека, франківський літератор кудись зник, інші друзі теж порозповзалися — хто на більярд до сусідньої зали, хто звалив додому, Ванда чмокнула його в щічку й поїхала на нічний ефір. У натовпі Елайджа побачив знайомого юриста — Толічка — з новою дівчиною. Толічек майже завжди обирав той самий тип дівчат: веселих татових доць із заможних російських та єврейських сімей. За спостереженнями Елайджи, такі дівчата завжди, бодай у дитинстві, займалися тенісом, їздили на літо в Крим та Одесу до родичів і знайомих, у них було міцне, не на свій вік розвинуте, тіло, сяюча здоров’ям засмагла шкіра, вони були балакучі, дуже тверезі у судженнях, радісно танцювали, з апетитом їли і не мали в собі ані манірності, ані смутку, ані чуттєвості. Точніше, у них не було того схожого на підземну течію внутрішнього сексуального коливання, яке Елайджа бачив у більшості інших тутешніх жінок. Вони рано і відважно відкривали для себе секс і після цього трахалися, як крільчихи — регулярно, завзято й весело. З усіх типів, які Елайджа бачив в Україні, вони були найбільше схожі на американок: певні себе, з відбитком матеріального достатку, розсудливі й оптимістичні.