Сергій Жадан - Месопотамія

Якби існували мости,
якби можна було перебратися на той бік,
я б давно був уже там.
Як можна забути про тебе,
знаходячи сліди твоїх нігтів на передпліччі,
і як можна згадати твоє лице,
якщо ти завжди просила вимкнути світло?

На цих берегах, за цехами й котельнями, горять небеса,
і померлі дівчата в строкатих циганських спідницях
стоять у повітрі над дахами, зазираючи у комини,
співаючи в них, мов у старі лампові мікрофони.

Жінки, що живуть на іншому березі —
їм ніхто не розповідає про молодих приблуд,
котрі щовечора ховаються в розлитому
яблуневому золоті, підглядаючи,
як вони скидають свої невагомі сукні й витягають
з волосся шпильки та отруєні гребені.

Хто потрапив сюди, буде щоденно
рибалити, закидаючи сіті серед туману,
аби класти їм до ніг червоні серця,
вириваючи їх із рибин,
мов тюльпани.

Якби лише можна було потрапити на той берег,
пройти повз холодну тінь електричної станції,
побачити птахів, які тягають із підвіконь
сережки й натільні хрестики.
Відчути, як уночі з ріки виходить морок.
Знати, що на ранок він відступить назад.

Зими зовсім не схожі на зими,
зими живуть із чужими іменами,
і такі прикрі випадки пов'язані з ними,
такі дивні історії ставалися з нами,

такі печальні прощання, такі втрати,
такі очікування, такі повертання,
такі обрáзи, які хочеться перебирати,
не знаючи — яка з них перша, яка остання,

така впевненість у тому, що все робиш вірно,
таке небажання приймати очевидні речі,
такі сніги лежать, холодні, як війни,
такі облоги лаштуються, такі трапляються втечі,

такі сині дерева, такі зелені планети,
такі світлі пагорби й присмеркові долини,
що навіть коли тебе немає, я знаю, де ти
і чим ти займаєшся цієї години,

знаю, чого боїшся зимовими вечорами,
про що згадуєш із утіхою, про що — зі смутком,
що бачиш, ідучи нічними дворами,
що чуєш за кожним голосом, сплеском і звуком,

що відчуваєш, підходячи до цього дому,
що знаходиш у глухих коридорах,
чим переймаєшся, перед дверима потому
ловлячи напружено найменший порух,

як шкодуєш, що він чекає на тебе досі,
як тішишся, що не треба нічого йому говорити.
Птахи в небесах схожі на гребені у волоссі.
А сніги під ногами схожі на дереворити.

Сніги собі минають, і щораз
в зеленій млі травневої пори
жінки на кухнях зупиняють час
і варять місяці, немов сири.

І теплий дим нічних приготувань
здіймається, і жовті місяці
тривають, і найтяжче із тривань
лишає лише кола на ріці.

Бо кожен місяць має свій куток
поміж ножів, шухляд і терезів,
і назви їхні — довгі, мов ковток,
вологий від жіночих голосів.

Іще непевні їхньої ваги,
іще легкі від співів і плачів
жінки виносять їх на береги
для біженців, убивць і втікачів.

СонцЯ рибалок, зорі пастухів,
переливають світло, наче спів
на темну мідь берегових птахів
і обважніле срібло коропів.

Бо всі жінки тримаються імли,
втрачають вдень і згадують вночі
секрети, котрі їм передали
гравери, антиквари і ткачі,

щоби стояти довго при вогні,
настоюючи тисячі отрут,
допоки мул лежить на глибині,
й холоне тиша на дахах споруд.

І доки стане їхніх місяців,
і стане світла кожному із них,
росте трава, проймаючи мерців,
росте трава, тримаючи живих.

Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?
Що з того, що знову доводиться все починати?
Кожна душа обживає собі якесь тіло
і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

Кожен простір повен своїми радіопередачами.
З кожного серця ростуть водорості й квіти.
І що з того, що вже тепер можна все передбачити?
Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?

Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,
я знаю, як боротися з нападами й травмами.
Але й після цього в мене лишилось ще стільки любові,
що я міг би спинити чуму під міськими брамами.

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.
Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях.
Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості,
що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.