Сергій Жадан - Месопотамія

В чому сутність поезії?
Писати про те, що всім давно відомо.
Говорити про речі, яких ми позбавлені,
озвучувати наші розчарування.
Говорити так, щоби викликати
злість і любов, заздрість, ненависть
і співчуття. Говорити
під місяцем, що висить
над нами, тиснучи всім своїм
жовтим відлунням.

Кожна доросла жінка має
в собі цей механізм,
цю солодку мелодію,
яку можна почути, лише
розламавши серце,
яку, лише розламавши серце,
можна спинити.

Ця лисиця
плаче вночі на місяць,
і оминає всі мої пастки,
так, нібито нічого не сталось,
так, нібито її це не стосується.

Колись вона носила на шиї
прикраси, від чого їхня вартість
лише зростала.
Плед, в який вона загорталась,
був ніби соняшникове поле,
і ним ходили птахи,
визбируючи пізні зерна
ніжності.

І коли вона гнівалась,
лють підіймалась її венами,
наче волога стеблом троянди.

В любові найголовніше —
не вірити тому, що говориться.
Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,
намагаючись сказати:
«Розірви моє серце».
Вона відмовлялася
говорити зі мною,
насправді відмовляючись
видихати повітря.

Так, ніби хотіла зробити
мені ще гірше, ніж є.

Так, ніби найбільша наша проблема
була в повітрі,
яким ми дихали.

Я їй говорю:
— Що ти малюєш увесь час?
— Це чоловіки, — відповідає вона, — а це жінки.
— Чому жінки в тебе завжди плачуть?
— Вони, — відповідає, — плачуть за вітром,
який ховався в їхньому волоссі,
плачуть за зібраним виноградом,
від якого терпкими були їхні язики.
І ніхто — ні чоловіки в прокуреному одязі,
ні діти з сірниковими коробками,
де лежать золоті скорпіони непослуху —
ніхто не зуміє їх втішити.

Любов чоловіків і жінок —
це отримані нами ніжність та безпорадність,
довгий перелік дарунків і втрат,
занурення вітру в травневе волосся.

Ах, як гірко покладатись на того,
кому довіряєш, як солодко розчаровуватись
у тому, хто торкався вночі твоїх вуст.

Бо є речі примхливі й небачені,
і як би не розфарбовував їх,
виходить завжди те саме:

зірка висить над тобою,
повітря перекипає теплом.
Скільки світла ховає в собі
кожне жіноче горло.
Скільки ховає мороку.

Найкраще, що було цієї зими, —
її сліди на першому снігу.
Найтяжче було канатохідцям:
як їм тримати рівновагу
з цими серцями, що тягнуть убік?
Добре було б мати два серця,
можна було б зависати в повітрі,
можна було б тамувати подих,
впритул розглядаючи
зелених медуз снігу.

Найкраще, що було цієї зими, —
дерева з птахами.
Ворони були схожі на телефонні
апарати, якими користуються
біси радості.
Сиділи на деревах, а дерева взимку
як жінки після розлучення —
тепле коріння переплітається
з холодним корінням,
тягнеться в темряву,
потребує світла.

Добре було б
навчати цих ворон співів
і молитов, щоби зайняти їх
бодай чимось мокрими
березневими ранками.

Найкраще, що могло трапитись,
трапилось саме з нами.
«Це все березень, — говорила
вона розчаровано, — це все
тому, що березень:
увечері довго шукаєш
по кишенях рекламні листівки,
на ранок смарагдова трава
росте під ліжком,
гірко й жагуче
пахнучи
м'ячами для гольфа».

Влітку
вона ходить кімнатами,
ловить вітер у кватирках,
мов невправний рибалка,
що ніяк не налаштує
вітрила.

Підстерігає протяги,
ставить на них пастки.

Але протяги говорять їй:
надто ніжні твої рухи,
надто гаряча кров,
з такою витримкою
що ти можеш піймати
в житті!

Надто високо ти
здіймаєш долоні,
ловлячи пустоту.
Все, що вилетіло нам
із рук, — лише порожнеча.
І все, на що
не стає терпіння, —
лише вітер, який літає
над містом.

Сонце в ранковому небі,
схоже на апельсин
у шкільному ранці:
єдине, що має справжню вагу,
єдине, про що думаєш,
коли стає особливо
самотньо.

Якби я був листоношею
в її кварталі,
якби я знав, звідки
їй надходять рекомендовані
листи,
можливо, я краще
розумів би життя,
знав би, як воно запускається в рух,
хто його наповнює співом,
хто наповнює слізьми.