Сергій Жадан - Месопотамія

Як може зникнути те, що є?
Що з ним робитиме той, хто все нам дає?
Зникнути може хіба що страх.
Решта лишається в нас — молодших братах,
які розбивають собі серця,
стоячи до кінця».

Брат відійшов убік.
Він був молодший на рік.
Марата вважав головним.
Всюди ходив за ним.
Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,
і стримував сльози, певно, соромлячись нас.

Коли виносили тіло, почався сніг.
Падав із темних небес до ніг.
Імам ішов попереду, ніби мара.
Рання весна на цвинтарі — не найкраща пора.
Жінки починали плакати, а чоловіки
відчували, як тихо згасають над ними зірки.

Бої без правил — заробіток святих,
коли суддя щось кричить і натовп затих.
І молоді апостоли б'ються
проти місцевих,
себто проти чужих.

І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,
і виштовхують в коло, ніби у води ріки,
і проти нього стоїть юний вантажник,
і, вітаючись, не подає руки.

І коли Ісус падає на циркове сукно,
коли зісковзує в пекло, кудись на дно,
тіло його стає ламке, мов хліб,
а кров — суха, як вино.

Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!
Згадай усе, що ти говорив нам колись!
Якщо ти не встанеш, про це дізнаються всі,
відразу й скрізь!

Підіймайся й бийся, як умієш лиш ти!
Вали цю наволоч! Не давай йому звідси піти!
Кожна твоя перемога —
ще один крок до мети!

Жодного прощення тим, хто боявся між рік і трав!
Жодної ласки Господньої, жодних прав!
Давай, ти ж стільки разів
падав і помирав!

Вони всі тут — зрадники й слабаки!
В них замість совісті — зябра,
замість крил на спині — плавники!
Вали їх, Спасителю, рань об них
кулаки!

Вали їх за їхню слабкість і їхні плачі!
Вали за те, що вони про все забувають вночі!
За те, що вони дивляться на власну смерть,
мов глядачі!

Вони все одно не слухають ні нас, ні тебе,
їх ніщо не врятує, їх ніщо не гребе,
знищуй їх. Господи, доки вони самі
не винищили себе!

Знищуй їх за їхню продажність і їхню лінь,
за їхню зсученість, що залягла в кожному з поколінь,
за хитрість, яку вони вплітають
до своїх молінь!»

…І він підіймається, і спльовує чорну кров,
підіймається, потім падає, потім підіймається знов,
і вантажники шепочуться, ну ось, знову
смертю смерть поборов.

І валить правим прямим просто під дих!
За кожне із заподіяних ними лих!
Оскільки бокс — справді справа завзятих
і молодих.

І юний вантажник, вилітаючи із життя,
встигає йому подякувати, тішачись, як дитя,
мовляв, блажен, хто вірить
у спасіння і забуття.

І апостоли прикладають йому рушник до лиця,
і говорять, що вірили йому до кінця.
І той, хто ставив на нього,
ставить далі
так само — на досвідченого бійця.

Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку,
й знався на справі, пухом йому земля.
Любив говорити: «Справжньому моряку
важливіша честь флоту, аніж репутація корабля.

Тому де б ти не кинув якір, де б не зійшов у порт,
тримай своє серце відкритим для всіх вітрів.
Навіть коли на ранок будеш блювати за борт,
тримайся лише за те, за що триматись хотів.

Навіть коли будеш висіти між рей,
навіть коли тебе волочитиме океанським дном,
завжди пам'ятай, що за кожними із дверей
хтось на тебе чекає з надією та вином!»

Нам дається не так багато знань.
Та й ті, що даються, не надто потрібні в житті.
Але я готовий був без жодних вагань
бачити правду в його маренні й каятті.

Тому що всі його вигадки, байок п'яний сувій,
всі його темні прокляття й чорнильна лють
були про те, що не можна здавати своїх, які встрягли в бій,
і не можна вибачати чужих, які тебе б'ють.

Я пам'ятаю всіх, хто там сидів,
кого виводили нарвані патрулі
до березневих відлиг і листопадових холодів
від утіхи та справедливості при кожнім столі.

Темні обличчя професорів і робітників,
які слухали його розповіді про Чорноморський флот —
частина з них тепер харчується зі смітників,
частина померла від голоду та сухот,

частина залишила ці пропащі місця
й поїхала вартувати втрачений Єрусалим.
Але я не пам’ятаю жодного серця й лиця,
яке б не готове було померти разом із ним.