Сергій Жадан - Месопотамія

За столом відразу загаласували й засперечались. Особливо голосно кричав Боб. Йому було що розповісти співвітчизникам, він на власній шкірі відчув потойбічний подих вогню, тож тепер, усіх перебиваючи і до всіх довірливо тягнучись, захлинався, переповідаючи дивовижні подробиці своєї нещодавньої виправи за океан, у холодне серце Америки. Усі поступово стихли, оскільки розуміли: краще його вислухати й підтримати, аніж перебивати й перекрикувати. Лука сидів і посміхався, переводячи погляд від Боба до незнайомки, що сиділа при іншому боці столу.

Америка, стверджував Боб, омивається двома гарячими океанськими потоками. Це визначає її клімат та складність характеру її мешканців. Це впливає на флору, але також і на фауну. Дикі тварини Америки цілком мирні та переважно приручені. Лисиці вбігають на передмістя й сплять на автобусних зупинках. Уночі виють на місяць, заважають спати. Птахи звивають собі гнізда на балконах і в дитячих возиках. Черепахи дістаються системи каналізації, там і доживають свого довгого віку. Гарячі океанські потоки пробиваються крізь ґрунт у глибину материка. Скажімо, той-таки Нью-Йорк стоїть на розпечених водах і вологій глині. На вулицях там пахне сіркою, а сонце ховається в теплому тумані. Над містом стоїть постійна сутінь, і в сутіні цій ростуть чорні водорості й висока помаранчева трава. І є лише одне місто, що може позмагатися з Нью-Йорком у сутінковості — це, звісно, Сан-Франциско: місто, засноване безпосередньо Святим Франциском, що прибув сюди свого часу з офіційним візитом і залишився на цих піщаних берегах, аби укріплювати аборигенів у вірі й розпалювати серед ночі вогні, на які рухались крізь океанську спекоту російські та китайські торговельні кораблі.

— Ну добре, — сказали йому на це вражені слухачі, — а що з жінками? Як в Америці з жінками?

А Боб ніби чекав на це запитання. Тому відразу ж і відповів. З жінками, сказав, там особлива історія. Найбільше там, звісно, суринамок. Та ефіопок. Суринамки за звичкою носять воду від ріки у великих глиняних глечиках. Живуть великими родинами, без чоловіків. Чоловіків підпускають до себе, хіба щоби завагітніти. Працюють переважно у сфері обслуговування. Харчуються фруктами та зеленню. Рано старіють, але все одно лишаються привабливими. Інша річ— ефіопки, — продовжував Боб. — Ті, навпаки, поміж собою тримають дистанцію, а гуртуються довкола церков, яких — у самому лише Нью-Йорку! — набудовано ефіопськими християнами щось понад сотню. З чужинцями не кохаються, — печально зазначив Боб, — я пробував. Живуть довго. Зустріти ефіопку, якій уже за дев'яносто — доволі просто й нескладно. Одні говорять, що це від води, яку вони п'ють. Інші запевняють, що від молитов. Але найбільш дивно, — перебивав Боб сам себе, — поводяться все ж таки японки. Кажуть, що вони здатні лікувати власною слиною. Подейкують, що вони не хворіють узагалі. Припускають, що в них немає на це часу. У всіх них мармурова шкіра, над усіма ними стоїть ледь видиме сяйво, а декотрі з них, — завершив Боб, — узагалі мають по дві голови.

Усі на якусь мить принишкли, не знаючи, як реагувати на почуте. Аж тут із дому вийшла Маргарита, несучи дві великі тарілки з приготованою рибою, і це повернуло всіх у добрий гумор, і всі знову заговорили, коментуючи, заперечуючи або, навпаки, підтримуючи все те, про що тут щойно розводився Боб. І дядь Саша кричав, що так і є, що всюди люди, що немає за великим рахунком жодної різниці, з ким ділити надію та вино — із суринамкою чи з ефіопкою. Хоча з ефіопкою все-таки краще. А Марина тихим голосом заперечувала йому й говорила, що головне — це родина, а все, що робиться поза родиною, може робитися й без нашої участі. Паша Чингачгук із нею погоджувався, а Kipa заперечливо хитала головою й розповідала про зради, які ми схильні чинити, і забуття, яке нас часто охоплює. І Алка теж підхопила про забуття, але сказала, що жодне забуття нічого не важить проти справжньої закоханості.

— Правильно, — відповів на це раптом Лука, що весь цей час мовчав, прислуховуючись до інших.

Усі враз замовкли, згадавши, що їх тут, власне, зібрало. Було затишно й урочисто. Світло з веранди губилося серед листя, вихоплювало важкі чоловічі руки й тихі жіночі обличчя. Лука сидів у кінці столу, тіні робили риси його обличчя гострими, а зморшки глибокими. У бороді криваво темніли краплі вина. Ліворуч від нього сидів Іван, праворуч — Зураб. Слухали, не дивлячись на нього. А Лука дочекався загальної тиші й продовжив: